Іменні фонди
Сковорода Григорій Савич
- мислитель, поет, композитор і педагог, родоначальник української класичної філософії
Сковорода Григорій Савич (22.11.1722, сот. м. Чорнухи Лубенського полку, тепер смт. райцентр Полтавської обл. - 29.10.1794, с. Пан-Іванівна Харківського повіту, тепер с. Сковородинівка Золочівського району Харківської обл.) - мислитель, поет, композитор і педагог, родоначальник української класичної філософії. Народився у сім'ї "малогрунтовного" (малоземельного) козака Сави Сковороди і Пелагеї, що походила з давнього старшин. козацького роду Шенгереїв (як вважає сучасний науковець Р. М. Лякіна). Вже змалку виявляв схильність до "богочтенія", охоту до музики і до наук; грав на сопілці, співав у церкві на криласі "приємним голосом". З 1730 ходив у сільську школу до учителя-дяка, який вчив укр. мовою.
1734 вступив до нижчого граматичного класу КМА - фари. До грудня 1741 послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику. На 2-му році класу філософії перервав навчання у зв'язку з зарахуванням півчим до Придворного хору імператриці Єлизавети Петрівни у Санкт-Петербурзі. У серпні 1744 С. в чині "придворного уставщика" (диригента) вернувся в КМА і невдовзі як співак церкви у складі Токайської комісії по заготівлі вин до царського двору виїхав до Угорщини. Перебуваючи на службі в Токаї, С. здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурга, Праги та інших міст. Особливо значимою виявилася мандрівка до Галле, тодішнього центру пієтичної філософії, знайомство з представниками якої справило істотний вплив на формування власної філософської позиції С. (екзистенційно-кордоцентричної її основи).
Повернувшись з-за кордону в жовтні 1750, С. працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, але за нетрадиційний підхід до викладання звільнений з посади і восени 1751 повернувся до КМА, де продовжив навчання у класі богослов'я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив. Його, як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель КМА, рекомендував домашнім учителем поміщику С. Томарі в с. Каврай Переяславського полку (тепер с. Коврай Золотоніського р-ну Черкас, обл.). Тут С. від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина Томари Василя (пізніше щирого шанувальника свого вчителя) різним наукам, розробив і вперше застосував свою оригінальну педагогічну концепцію "виховання серця". Як відзначає М. Ковалинський, "Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками,- і вихованець прив'язався до нього внутрішньою любов'ю".
У кінці 1759 на запрошення єпископа Бєлгородського і Оболонського Й. Миткевича С. став викладачем піїтики, а згодом - грецької мови у Харківському колегіумі, де працював із перервами до 1764. Тут він познайомився з вихованцем Харківського колегіуму М. Ковалинським, який відтоді став його послідовником і найближчим другом на все життя, а після смерті С. - першим біографом і видавцем творів. 1764 С. разом з Ковалинським здійснили поїздку до Києва, відвідали Києво-Печерську лавру. 1768 на прохання харківського губернатора. Є. О. Щербиніна, який глибоко шанував талант і розум С., останній повернувся до викладання у Харківському колегіумі, але 1769, на цей раз назавжди, покинув царину офіційної служби. Від цього моменту почався найважливіший період життя С. - життя мандрівного філософа, що тривав до його смерті.
Писати С. почав ще у Кавраї ("Сад божественних пісень"), у харківський період написано основну частину "Байок харківських", а також "Вступні двері до християнської добропорядності" (курс лекцій з етики) і два невеличких трактати "Прокинувшись побачив славу мене поцілунками уст їй: "Наркіс", "Асхань", "Ікона Алківіадська", "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною", "Убогий жайворонок" були написані у мандрівний період. Мандрував С., головним чином, по Слобожанщині, зупиняючись на кілька місяців у того чи іншого з його знайомих-шанувальників. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілком природно "вписувався" в поширений у тогочасній Україні літературно-філософський стиль творчого мислення - бароко. Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини - навіть термінологічно. С. уникав слова "розум", живаючи подекуди іронічний вислів "повзучий розум". Натомість зустрічаємо терміни "думки", "душа", "дух". Причому всі ці поняття найтісніше пов'язані у С. із серцем, органічно пронизані кордоцентричним змістом. Пізнання тлумачиться в дусі Еклезіастової тези: "Бо при могутності мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль". "Чисте серце.., - читаємо у С. - є і Дух Святий, і дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради, дух нетлінної слави і віри". "Глибоке серце - це людина є..., а що ж є серце, коли не душа".Реальність, за С., не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (всесвіту), мікрокосму (людини) і символічного світу (Біблії). Великий світ (макрокосмос) і людина (мікрокосмос), будучи відмінними світами, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її ґрунт - творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям). І "інструментом" знаходження вірного свого життєвого шляху є серце.
Головне джерело всіх бід людських - "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку шляхів "сродності" зі світом). Відповідаючи на запитання харківського губернатора Є. О. Щербиніна, чому С. не хоче взятися до якоїсь "престижної" роботи, мислитель сказав так: "Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений... лиш людина є найблагородніше його [Бога] знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому ціну і звіт за вживання цього права містить у собі". У кожного - унікальний і неповторний спосіб "сродності", і водночас можливість для всіх "сродної" праці і життя С. розкриває в ідеї "нерівної рівності", яку ілюструє притчею про водограй (фонтан).
Переважна більшість російських учених називають С. російським філософом, навіть "родоначальником" російської філософії (О. І. Введенський, О. Ф. Лосєв, М. О. Лоський, В. Ф. Ери та ін.). Без сумніву, С. мав великий вплив на розвиток російської філософії, але достовірнішою нам видається думка київського філософа-екзистенціаліста М. Бердяєва, у якого ми читаємо про "украинского философа-теософа Сковороду... замечательного человека, народного мудреца". Літературознавець М. Ф. Сумпов відзначав: "Сковорода був "гражданином" України, бо він на Україні тільки добре себе почував, за кордоном, в Німеччині, в Петербурзі, в Москві, в Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго. Й дух гнав його додому, в рідний край, під яскраве та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Сковорода ніколи не був бродягою, він грав у величнім розмірі ту роль, яку в старовину на Україні мали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоти та співу, з міста до міста, з села до села". Іноді С. приписують "космополітичну", навіть "общерусскую", позицію. Навряд чи можна погодитися з такою оцінкою, хоча іноді С. справді висловлювався в дусі "громадянина світу". Цікаву думку з цього приводу висловлює чернігівський професор В. Шевченко. Він зауважує, що позиція "світового громадянства" з боку представника "бездержавної нації" не обов'язково свідчить про його "космополітичну" чи "проімперську" позицію. Світорозумінню "бездержавного" філософа, якщо він не копіює філософів націй державних, властива... одна риса: він сприймає світ не як "ієрархію" (системно-лінійна підпорядкованість "нижчого" "вищому"), а як "анархію" ("безначальність", де все пов'язане самодостатньо, є причиною і наслідком одночасно). Якщо в ієрархічному світі "одне" (Бог, цар, держава, церква та ін.) упорядковує "все", то у світі "безначальному" усі роди буття хоча і пов'язані "любов'ю" і "ненавистю", проте рівні як субстанції. Тому і будь-яка особа, з погляду "бездержавного" філософа, представляє один і той же рід - "людина". Людина в контексті філософії "безначальності" розглядається, не з боку соціального статусу у відносно обособленому і перехідному суспільному цілому, а як елемент світового існування роду як "мікрокосмос", а мікрокосмос (або "монада" у Лейбніца) співвідноситься з макрокосмом не як частина і ціле, а як співвимірні і тому співрівні феномени. І все-таки найпереконливішим аргументом на користь приналежності творчості С. до української культури, як і будь-якого мислителя до певної нації. Тому С. законно одержав статус родоначальника укр. класичної філософії.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Самойлович (Сушковський) Данило Самойлович
- доктор медицини, основоположник епідеміології в Російській державі
Самойлович (Сушковський) Данило Самойлович (11.12.1742, с. Янівка Чернігівської сотні Чернігівського полку, тепер с. Іванівка Чернігівського р-ну Чернігівської обл. - 4.03.1805, м. Миколаїв Херсонського повіту Херсонської губерні, тепер обл. центр) - доктор медицини, основоположник епідеміології в Російській державі, член 12 зарубіжних академій. Народився в сім'ї священика о. Самійла Сушковського. При вступі до КМА 28.03.1756 змінив своє справжнє прізвище на Самойлович. Своєму вступу на медичну ниву С. зобов'язаний І. Политищі, старшому лікареві Санкт-Петербурзького сухопутного госпіталю і професорові Санкт-Петербурзької сухопутної госпітальної школи, який 1761 під час спецвідрядження в Україну з метою набору учнів для госпітальних шкіл серед 55 студентів КМА відібрав і студента класу риторики - С.
Медичну освіту С. здобув у Санкт-Петербурзькій адміралтейській госпітальній школі. 1765 дістав звання підлікаря, а 1767 - лікаря. Деякий час очолював першу в Росії Санкт-Петербурзьку жіночу венерологічну лікарню, а з 1768 служив в армії, брав участь у Російсько-турецьких війнах (1768-74, 1787-91). Саме під час війни вперше зіткнувся з чумою, боротьбі з якою у майбутньому присвятив все своє життя.
Діставши 1771 призначення до Оренбурга і ідучи через Москву, застав там епідемію чуми, яка розпочалася ще 1770. Добровільно залишився для роботи в чумному госпіталі. Ще зовсім молодою людиною став справжнім організатором ліквідації чи не найтяжчої в історії Росії епідемії чуми. Першим у світі встановив, як передається чума, довів її контагіозність, запропонував щеплення ослабленою вакциною, заклав основи власної системи протичумних заходів і успішно їх застосовував. Переконаний, що чума - інфекційна хвороба, він вже 1771 пропонував різні засоби дезінфекції речей хворих на чуму, зокрема одягу, прищепив собі заражений матеріал, взятий від людини, яка одужувала після захворювання чумою.
Після ліквідації епідемії разом з Опанасом Шафонським, К. Ягельським і О. Ма-словським С. брав участь у написанні фундаментальної праці "Описание моровой язвы, бьвшей в столичном городе Москве в 1770- 1772 гг.", що підсумовувала досвід боротьби з епідемією чуми у Москві.
Відтоді починається світове визнання С. як видатного чумолога. Продовжуючи лікарську та дослідницьку працю, 1776 на власні кошти поїхав на навчання до Страсбурського, а згодом - до Лейденського ун-ту, де 1780 захистив докторську дисертацію "Tractatus de sectione symphyseous ossium pulis et…sectionem Caesareum" "Трактат про розтинання лонного зрощення та про кесарів розтин", яка двічі була перевидана. С. першим з лікарів Рос. імперії опублікував за кордоном не тільки докторську дисертацію, а й інші свої наукові праці. Його класичні твори "Міркування про щеплення чуми" (1783) і "Міркування про чуму, яка спричинила спустошення у столичному місті Москві" (1785; 1787) видані відповідно в Страсбурзі, Лейпцигу й Парижі, не тільки принесли йому світову славу, а й сприяли виходові російської науки на спітову арену. Після одержання докторського титулу С. ще протягом трьох років вивчав за кордоном організацію мед. справи та вищої медичної освіти, маючи на меті все краще перенести на батьківщину. Але імператриці Катерині II стали відомі його критичні висловлювання на адресу монархії, уряду, і вона віддала розпорядження про позбавлення його будь-яких привілеїв.
Спалахи чуми, що загрожували російськії армії і будівництву Чорноморського флоту, змусили царського уряд в особі намісника Новоросійського краю кн. Г. О. Потьомкіна 1784 запросити С. для ліквідації чуми в Херсоні, призначивши його головним лікарем Катеринославського намісництва керівником медичної справи всього півдня України. До кінця життя його діяльність була пов'язана безпосередньо з Україною, зокрема, її південними районами та морськими кордонами. На цей час припадає і розквіт його наук, творчості.
У Херсоні та Кременчуці 1784 С. з успіхом використав свою систему протиепідемічних заходів, внаслідок чого кількість тих, хто одужав, досягла небувалого для тих часів рівня - 49, що викликало широкий інтерес і захоплені відгуки у світовій медичній пресі. У Кременчуці вперше в світовій практиці С. започаткував низку епідеміологічних експериментів, якими спростував думку про можливість зараження чумою через повітря, одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, здійснив першу в Росії, а, можливо, і в Європі, спробу збудника чуми, існування якого передбачав. С. - один із ініціаторів реформи медичної освіти.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Різенко Іван Федорович
- доктор медицини, надвірний радник
Різенко Іван Федорович (1757, м. Київ - р., м. см, невід.) - доктор медицини, надвірний радник. Народився у сім'ї райці Київського магістрату Федора Васильовича Різенка та Анастасії Лаврентіївни Різенко (1777 Анастасія вже була вдовою). Родина мала свій двір у Києві на Подолі, в парафії Воскресенської церкви, та хутір з дібровою, винокурнею, земельним наділом на Сирці (тепер в межах Києва). Різенко навчався в Києво-Могилянській академії (1766- 78) "от нижних классов до школы философии", в якій був три з половиною місяці "с успехом хорошим". Добре знав латину, продовжив освіту в Московській генеральній сухопутній госпітальній школі. В атестаті, виданому Різенку Київським магістратом 12.01.1778 й підписаному війтом Григорієм Пивоваровим, бургомістром Димитрієм Олександровичем та райцею Миколою Леонтовичем, сказано, що він "житія чеснаго й безпородного". Здобувши медичну освіту, з 1786 служив підлікарем в м. Гродно (тепер Республіка Білорусь). Того ж року приписаний до дворянського стану. Повернувся до Києва, де продовжив службу штаб-лікарем у Київському військовому госпіталі. Мав старшого брата Дмитра Федоровича Різенка, штаб- лікаря у відставці (згад. 1817). Ймовірно, що й він здобув освіту в КМА.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Рубан Василь Григорович
- письменник, історик, видавець, перекладач, державний службовець
Рубан Василь Григорович (14.03.1742, м. Бєлгород, Слобідська Україна, тепер м. Бєлгород; обл. центр РФ - 24.04.1795, м. Санкт-Петербург) - письменник, історик, видавець, перекладач, державний службовець. Із старовинного козацького роду, представник якого Мирон Рубан брав участь у Національно-визвольній війні українського народу 1648-58. Батько Р. Григорій Рубан володів невеликим спадковим маєтком. Після занять з домашнім учителем Р. навчався в КМА (1752-54), де ректором був Ґ. Кониський, слухав лекції в Московській слов'яно-греко-латинській академії (1754-55), пройшов підготовку при університетській гімназії і 27.04.1759 був зарахований до Московського університету, який закінчив 1761. З 12.06.1762 - актуаріус Державної колегії іноземних справ. Того самого року вступив на службу перекладачем до Запорізької Січі - Микитів Перевіз на Дніпрі (тепер у межах м. Нікополь, райцентру Дніпропетровської обл.). Добре володіючи турецькою і татарською мовами, знання яких отримав ще під час навчання у КМА, Р. керував паспортним контролем - оформляв документи підданим Російської імперії, що від'їжджали у Крим чи Туреччину. 10.08.1763 одержав атестат від Коша Війська Запорозького Низового, залишив службу й повернувся в Колегію іноземних справ Санкт-Петербургу. 10.07.1767 переведений на посаду колезького перекладача, 25.02.1771 - колезького секретаря. У травні 1773 перейшов до Межової експедиції Сенату під керівництвом князя О.О. В'яземського. З грудня 1744 - колезький асесор і секретар князя Потьомкіна. Працював у князя 18 років, обіймаючи посаду завідувача відділу іноземного листування і перекладача з іноземних мов. 1775 їздив з Г. Потьомкіним в Україну. З 29.09.1779 - надвірний радник і директор Новоросійського училища у місті Кременчук. На цій посаді Р. був до кінця життя, дослужився до чину колезького радника.
Перебуваючи на державній службі, Р. успішно займався журналістикою, науковою, літературною і видавничою діяльністю. Захоплення античністю - одна з найхарактерніших рис просвітників. Маючи прекрасну підготовку з класичних мов, античної літератури, могилянці були першими, хто в Росії почав займатися у середині XVIII ст. перекладами римських поетів. 1774 Р. переклав "Две ироиды, или Два письма древних ироний" Овідія, додавши власні коментарі й біографію поета. 1775 Р. виступив як співавтор і науковий редактор першого російського перекладу "Енеїди" Вергілія, а 1777 - як редактор його "Ґеоргік" і перекладач "Тітир". Р. видавав також власні журнали: "Ни то ни се" (1769), "Трудолюбивий муравей" (1771), "Старина й новизна" (1772-73). Вмістив у них власні переклади з Овідія, Сенеки, Горація, Лукіана, а також 7 перекладів з Вольтера, дав кілька історичних публікацій, присвячених Україні, 1770 надрукував "Исторические известия польских писателей о провинциях й городах российских, бывших некогда во владениях польских, а потом опять россиянами взятих". Тут автор подав і власні матеріали з історії князівств Київ. Русі, запорозького козацтва та інше. На сторінках журналів Р. друкував промови Г. Бужинського, Т. Прокоповича, Ґ. Кониського; він першим опублікував "Елегію до бібліотеки" С. Яворського. 1799 видав "Историческое, географическое й топографическое описаиие Санкт-Петербурга от начала заведення его с 1703 по 1751 год".
У контексті інтересу до історії України, що набув ще й практичного значення в 2-й пол. XVIII ст. у зв'язку з роботою Комісії зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії, Р. Видав кілька історичних пам'яток.
Надрукував кілька статей про Крим: "Описание' местонахождения й расстояния городов полу-острова Крим" (1771), "О Крымской коммерции" (1771), що практично є першими публікаціями в Росії про Крим. В "Старине й новизне" (ч. 2, 1773) Р. помістив матеріали, які безпосередньо стосувалися КМА: "Исторические известия о первых славено-греко-латинских в России Киевском й Московском училищах". Ці матеріали підготовлені були російським справщиком Федором Полікарповим додатком колишнього студента КМА єпископа Вишневського. Розділ "О Киевских училищах", написаний С. Мисливським, охоплював події від заснування Київської братської школи до серед. XVIII ст. і був по суті першою друкованою працею з історії КМА. У статті Миславського, складеній для Адрес-Календаря на замовлення Київ. консисторії, зокрема, зазначалося, що попередні дані про заснування Київської братської школи 1588 за благословення п. Єремії - безпідставні й бездоказові, і роком заснування законів Російської імперії, Р. видав кілька історичних пам'яток: збірник матеріалів "Краткия гео-графическия, политическия й историческия известия о Малой России, с приобщением украинских трактатов й известий о почтах, списка духовних й светских тамо находящихся ньше чинов, числе народа й пр." (СПб., 1773). Праця 1773 перекладена німецькою мовою і 1775 видана в м. Галле (Німеччина). Цим був покладений початок входженню пам'яток української історіографії XVIII ст. в західно-европейську історичну літературу Німеччини, Франції та інших країн. Збірник було перевидано 1777. У цьому ж році Р. видав "Краткую летопись Малыя России с 1506 по 1776 год, с изгнанием настоящаго образа тамошняго правлення й с приобщением списка прежде бывших гетьманов, генеральних старшин, полковников й иерархов" (СПб., 1777). "Кратная летопись" складається з 2-х частин: Літопису, з 1506 по 1734. складеного в 30-ті рр. XVIII невідомим автором (на думку В. Б. Антоновича, ним був Я. Лизогуб) на основі літопису Г. Граб'янки (люб'язно наданих Р. Ґ. Конинським) і доповненого матеріалами Р. за 1734-76 рр., і додатка "Землеописание Малыя России, изъясняющее города, местечки, реки, число монастырей й церквей, й сколько где виборних козаков по ревизии 1767 года находилось". Цей додаток був переданий Р. канцлером Росийської імперії кн. Ю. Безбородьком. Саме Р. і Безбородько мали намір видати "Повну малоросійську історію". "Краткая летопись" Р. стала одним з найважливіших джерел для написання (Д. М. Бантишем-Каменським першої повної "Истории Малой России" (СПб., 1822). Наведені й опрацьовані в "Краткой летописи" матеріали дають підставу зарахувати Р, як і О. Безбородька, до перших українських археографів. Р. належить також публікація першої праці з етнографії України "Описание свадебных украинских простонародних обрядов" (СПб., 1777), укладеної його небожем Григорієм Калиновським. Від 1775 до 1780 Р. видав низку московських "Любопытных Месяцесловов" і знову ж таки найбільшу увагу в них приділив історичним й історико-статистичним матеріалам. Серед них - опис російської церковної ієрархії, монастирів, церков, єпархій, губерній, міст, друкарень. Не забував і про Україну: надрукував "Роспись ректоров Академии Киевской" (1775), "Роспись митрополитов Киевских" (1776), Киевский Месяцеслов (1797) і т. ін. Стараннями Р. за підтримки кн. Г Потьомкіна, його покровителя, 1778 вперше побачили світ "Записки" В. Григоровича-Барського "Пешеходца Василия Григоровича-Барского-Плаки-Альбова... Путешествие к святим местам... им самим писанное, ньше же... изданное в свет под смотрением Василья Григорьевича Рубана". "Тридцать лет уже прошло, - писав Р. у передмові, - как сию книгу по кончине сочинителя ее, с превеликой жадностью списывают все те, до коих о ней хотя малейшее дошло сведение. В Малой России й в окружающих оную губерниях нет ни одного знатного места й дома, где би не было ее списка..." До "Путешествия..." Р. додав біографію В. Григоровича-Барського, написану його братом Григоровичем-Барським, з яким він спілкувався в справах видання. Вимушений жити в Росії, Р. сприяв своєю працею й талантом її суспільно-культурного розвитку, але завжди пам'ятав про свою alma mater і Україну і усвідомлював їхню роль і місце в історії.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Рачинський Гаврило Андрійович
- скрипаль, гітарист, композитор, диригент, педагог
Рачинський Гаврило Андрійович (1778, сотник м. Новгород-Сіверський Стародубського полку, тепер райцентр Чернігівської обл. - 30.03.1843, там само) - скрипаль, гітарист, композитор, диригент, педагог. Рід Рачинських походив з давньої українсько-польської православної шляхти. Батько Гаврила Андрій Андрійович Рачинський був регентом капели єпископа львівського Лева Мелецького, у 50-х рр. - регентом Придворної капели гетьмана К. Розумовського. Після 10 років служби став новгородським сотником (7.06.1703-02.1780) й одружився з Мариною, дочкою бунчукового товариша Івана Яворського, рідною небогою митрополита С. Яворського, пізніше - камер-музикант при дворі Петра III. У 1790 відбирав в Україні співаків для Придворної капели. Відомий як композитор, писав духовну і світську музику.
З дитячих років Рачинський був записаний на військову службу сержантом лейб-гвардії Ізмайловського полку, але у 1789 вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався 6 років. У Києво-Могилянській академії Рачинський професійно вчився музиці (ймовірно, під керівництвом А. Веделя), основам якої, в тому числі грі на скрипці й інших інструментах, навчився у свого батька. У 1795-97 рр. продовжив освіту в Московській університетській гімназії, після чого працював там учителем вищих музичних класів. 6.10.1805 року вийшов у відставку в чині колезького реєстратора.
1817-23 роках жив у Новгороді-Сіверському. Перший великий концерт Рачинського відбувся в Києві. З великим успіхом концертував у Москві, де жив у 1823-39 роках, також у Калузі, Твері, Орлі, Курську, Нижньому Новгороді. Був одним а перших українських інструменталістів, які концертували не лише у Києві, Полтаві, Харкові, але й у провінційних містах України. 20.05.1828 вперше виступив у філармонічній залі Санкт-Петербурга. Особливо уславився Рачинський своїми композиціями і виконанням українських, російських, польських народних пісень з власними варіаціями. На тему українських народних пісень Рачинський створив варіації для скрипки: "Малороссийская пастушеская песня", "Среди долины ровныя", "Ой кряче, кряче молоденький ворон", "Віють вітри, віють буйні", "За долами, за горами" (останній твір із звуконаслідуванням). Це викликало особливий інтерес (афіші оповіщували: "Гаврила Рачинский будет играть новую русскую песню "За долами, за горами" в квартете с вариациями собственного сочинения, в которой некоторые вариации будут выражать пение овсянки". Характерні прийоми звукопису, наявні у таких варіаціях, як "Малороссийская пастушеская песня" та "За долами, за горами", близькі до танцювальних гуцульських награвань). Рачинський писав п'єси для семиструнної гітари, зокрема варіації ("Вечер был я на почтовом на дворе" та інші) та фантазію "На берегу Десны". Він також є автором багатьох пісень та романсів. Його мистецтво "задушевного співу" на скрипці дістало високу оцінку сучасників, які відзначали імпровізаційність гри, її колоритність, різноманітність прийомів народного виконавства на скрипці (гра щипком, дерев'яною частиною трості смичка, гра біля підставки, застосування глісандо тощо). Рачинський успішно виступав упродовж 35 років. Майстерність його відзначали "Русский вестник", "Сын отечества", "Славянин", "Галатея", "Московские ведомости", "Северная плела" та інші видання. Серед прихильників його таланту були С. М. Глінка, І. С. Аксаков, В. Панов. У 1839 повернувся в Україну, до рідного Новгорода-Сіверського, де, хворий на сухоти, прожив останні роки.
У біографічному нарисі про Рачинського Ф. Кітченко писав: "Он был напоен философией XVIII века: Вольтер, Деламбер, Дидро... были его идеалами, ...был человеком образованным и приятный собеседник; страстный любитель нумизматики: старая монета или медаль, попадавшаяся ему в руки, получала в его глазах чрезвычайную важность".
У родині Рачинських були сильні українські літературні традиції. Саме з цієї родини вийшла ще одна українська "Енеїда" (описана М. Марковським), складена у 1840-х рр. студентом Московського університету Рачинським (мабуть, одним із трьох синів Рачинського), яка відзначалася цінним етнографічним матеріалом (опис українського сватання та весілля), а також чистою українською мовою. Сам Рачинський був троюрідним братом В. Р. Лисенка, батька Миколи Лисенка, класика української музики.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."