Видатні професори і студенти
Григорович-Барський Іван Григорович
- Деталі
- Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:12
- архітектор
Григорович-Барський Іван Григорович (1713, м. Київ - 10.09.1791, там само)
Син київського міщанина Григорія Григоровича, брат відомого мандрівника В. Григоровича-Барського.
Навчався у КМА в середині 1720-х - на початку 1730-х рр.
Служив депутатом Київського магістрату, пізніше лавником, райцею, відповідав за садибні межі, запобігаючи пожежам, що входило до обов'язків міського архітектора.
Г.-Б. - творець оригінальних типів культових та світових споруд у Києві та інших містах України. Серед них - міський водогін на Подолі з павільйоном-фонтаном "Феліцітал", пізніше відомий як "Лев" чи "Самсон" (1748 - 49. не зберігся, відновлений 1982 р.). Після спорудження "Самсона" Г.-Б. почав одержувати замовлення на будівництво церков, дзвіниць і громадських споруд - житлових будинків, келій тощо. Зокрема, ним збудована 1760 року надбрамна церква з дзвіницею та інші споруди Київського Кирилівського монастиря (збереглася лише частина муру з наріжною вежею, решту знищено у 30-ті рр. XX ст.);
Київська Покровська церква (1766-72);
центрична однобанна церква Миколи Набережного (1772-75);
магістратська хлібна крамниця па Подолі (зерносховище, 60-ті рр. XVIII ст.);
Гостиний двір (1778, відреставровано у 1980-х рр.);
одноповерховий дерев'яний будинок бурси КМА, а після пожежі на його фундаменті - кам'яна бурса (1778);
дзвіниця Київської Дмитріївської, або Костянтина та Олени, церкви (1757).
Вірогідно, ним складено проекти дзвіниць на Дальніх (1754-61) та Ближніх (1759-62) печерах Києво-Печерської Лаври.
Перебудовано Трапезну Київського Софійського монастиря (1760-ті рр.) та Маріїнський палац (1776).
Складено проект келій (1766) Київського Межигірського монастиря (не збереглися),
Преображенної церкви та дзвіниці (1767-71) у Золотоноському Красногірському монастирі.
Разом з архітектором А. В. Квасовим працював над створенням (виконав скульптурне оформлення) Козелецького Різдвобогородицького собору (1752 - 63) та дзвіниці. Там же збудував будинок полкової канцелярії (1756-60).
Для творчості Г.-Б характерні композиційні прийоми: мальовнича пластика фасадів, рослинні орнаменти в декорі. Будучи найпослідовнішим представником українського бароко, перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові (церква Миколи Набережного у Києві на Подолі).
Г.-Б. пройшов свій шлях від бароко до класицизму і в історію культури України увійшов як архітектор-новатор. Відомий і як промисловець, який успішно торгував разом з синами у своїй крамниці на Подолі.
Збереглася епітафія, складена Г.-Б. на випадок своєї смерті: "Зде положено тіло киевского міщанина райцы Івана Григоровича-Барського (брата родного монаха Василія Григоровича-Барського, странствовавшего по разным землям й святым местам й описавшего в книгу все виденное), сей же брат его трудившийся в разных сооружениях, воду провел в различніе места, в городе сем от различных источников спод гор, а потом строил камения церкви, колокольні і покои. Первую зділав у Кириловским монастирі, звоницею, й брамою й погребами. Церков Покровскую й Набережно-Никольскую. У Козельці церков штукатуриею украшал й тынковал, й колокольню вновь построил у Золотоношском Красногорскім монастирі, церков, колокольні у Петропавловском монастирі, у Соборноуспенском монастирі з церквою, еще магазейн городской, й гостиной дом, жилые покои греческому монастиру й Юрию Дранчеву, реперовав Воскресенскую й Успенскую, у Межигорському монастирі келій, а сего 1785 умре, зде погребен... мая числа которому будет вечное упокоение".
У тексті епітафії пропущено число поховання. Мабуть, будівничий переживав тоді кризу або тяжко хворів. Проте помер він на шість років пізніше - 10.09.1791.
Про те, що, склавши епітафію, автор її жив і працював далі, свідчать документи: у грудні 1784 він їздив до Житомира, щоб підтвердити своє шляхетське походження, і 1787 подав папери до Київського магістрату, який 1787 визнав його шляхетський стан. У метричному зошиті за 1791 знайдено науковцем Л Проценко свідоцтво про те, що "преставився Іван Григорович-Барский, прежде смерти исповіди й святьіх тайн удостоин... Погребен священником Іосифом Сементовским сборне почину христианску... літ 78".
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Граб'янка Григорій Іванович
- Деталі
- Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:10
- полковник Гадяцького полку, козацький літописець
Граб'янка Григорій Іванович (поч. 1670-х рр., м. н. невід. - 1738, м. см. невід.) - полковник Гадяцького полку, козацький літописець. Ймовірно, родич наказного полковника Переяславського полку (1648) Граб'янки (Кологривенка). Закінчив КМА в 1-й пол. 1680-х рр. 1686 - 1701 - рядовий козак Гадяцького полку, 1702 - 17 - гадяцький сотник, полковник, осавул, 1717 - 23 - полковий суддя. У 1726 - 30 - полковий обозний, 30.05.1730-38 - полковник Гадяцького полку. Будучи полковим суддею, Г. публічно протистояв протегованому імператором Петром І тодішньому галицькому полковнику Михайлу Милорадовичу, який утискував козаків, визискував селян, міщан, чинив неправедний суд, займався хабарництвом, здирствами, прямими грабунками, двічі робив замахи на життя Г. У складі козацьких військ Г. брав участь у походах: Кримських (1687-89), Азовських (1695-96), Кизи-Керменському і Німанському (1697), у Північній війні 1700-21; командував Галицьким полком у Російсько-турецікій війні 1735-39, де 1738 загинув у бою при Гайман-Долині (тепер с. Балки Запорізької обл.)
Г. належав до тієї патріотичної козацької старшини, яка наполягала на збереженні автономії України і відновленні гетьманства, ліквідації Малоросійської колегії. У складі старшин, делегацій кілька разів їздив до Санкт-Петербурга. 1723 депутацію на чолі з П. Полуботком за наказом імператора Петра І було заарештовано. Г. разом з іншими її членами ув'язнили в Петропавлівській фортеці. Після смерті Петра І їх звільнили (8.02.1728), Г. повернувся додому.
Г. - автор історичного твору, якому дав назву "Дійствія презільної і от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, з поляки за найяснійших королей полских Владислава, потом і Казимира, в року 1648 отправоватися начатой й за літ десять по смерті Хмельницкого не сконченной, з розних літописцов й из діаріуша на той войні писанного, в граді їздячу, трудом Григорія Грабянки собранная и самобитних старожилов свідетельстві утвержденная року 1710". Книга Г. складається з передмови "Обьявление к читателю, кояк ради вины сія історія начатся писати" й шести вступних розділів: коротка характеристика козацтва, його побуту, військової діяльності, козацько-селянських повстань 1630-х рр., відомості про Б. Хмельницького, його діяльність до 1648 р. Друга - центральна частина твору - має 16 розділів, присвячена найбільшим битвам Національно-визвольної війни українського народу у 1648-58 і розповідає про 2 останні роки життя Б. Хмельницького. Третя частина - з 15 розділів - висвітлює піввіковий період в історії України після смерті Б. Хмельницького (до 1709). У книгу включені віршовані тексти: "Похвала віршами Богдану Хмельницькому от народа малоросійського", "Вірші на герб малоросійський", вірші, в яких оспівуються перемоги під Корсунем і Зборовом; а також таблиці та реєстри українських гетьманів, козацьких полковників, українських великих міст. Г. возвеличує Б. Хмельницького, який є для нього ідеалом державного мужа, політичного вождя, полководця та еталоном видатних людських якостей. Автор "Дійствія презільної брані..." намагався розкрити роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу, визначити місце України у всесвітній історії, доводив велике значення історії науки в житті суспільства і особливо знання рідної історії. Історичними джерелами для Г. були два укр. твори: літопис Самовидця і "Синопсис", та два польських: поема Самійла Твардовського "Громадянська війна" і латиномовна праця Веспасіана Коховського "Польські аннали". На сторінках своєї праці Г. говорить, що він використав "діаріуш наших воинов, в обозі писаного", а також робить посилання й окремі вказівки ще на польських хроністів Мартіна Кромера, Мартіна та Иохіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Александра Гваньїні, німецьких істориків Иоганна Гібнера і Самуїла Пуффендорфа. Г. називає також і усні джерела: "Повіствованія очевистих тамо свідетелей, еще в живих обрітанещихся", які доповнювалися його особистими враженнями і життєвим досвідом. "Дійствія презільної брані..." написані тодішньою українською книжною мовою з елементами живої народної мови, з вкрапленням польських, чеських, латинських та німецьких слів. Стилю Літопису притаманні образність, емоційність, захоплююча форма розповіді. Твір Г. є своєрідною предтечею наук, монографії і водночас кваліфікується істориками літератури як історичний роман, бароковий за стилістикою, естетикою і світоглядом. Оригінал твору Г. не зберігся, але існують списки з нього в рукописних книгах XVIII ст, (автором статті знайдено понад 50 списків). У рукописній книзі 1763 священик Київського Флорівського монастиря М. Плиска не тільки переписав твір Г., а й переклав на вірші частину його тексту.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Гоголь-Яновський Афанасій
- Деталі
- Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:09
- писар, секунд-майор, перекладач, домашній учитель, дід видатного письменника М. В. Гоголя
Гоголь-Яновський Афанасій (Панас) Дем'янович (1738, с. Кононівка 2-ї Лубенської сотні Лубенського полку, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. - поч. XIX ст., с. Василівна (Яновщина) Миргородського пов. Полтавської губ., тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) - писар, секунд-майор, перекладач, домашній учитель, дід видатного письменника М. В. Гоголя. Походив з родини священика Успенської церкви с. Кононівка Лубенського полку отця Д. Яновського. Освіту здобув у КМА (до 1757). За короткий час навчання опанував шість мов. З 1757 - перекладач у Генеральній військовій канцелярії. З 7.06.1782 - полковий писар, останній у Миргороді, секунд-майор (1794 - 98). Одночасно зі службою працював домашнім учителем у сім'ях козацької старшини, дворянства. 1776 таємно обвінчався зі своєю юною ученицею Тетяною Семенівною Лизогуб, дочкою бунчукового товариша С. Лизогуба та онукою переяславського полковника Василя Танського. Сам Г-Я. не був багатим, мав власних лише 5 кріпаків обох статей на Лубенщині (1782). Дружина за заповітами 1776 та 1781 одержала частину маєтків, пожалуваних ще 1757 В. Танському, що знаходилися в сотникових маєтках Бубнове та Ліпляве, в с. Келеберда і Решітки Ліплявської сотні Переяславського полку. 1784 батько Тетяни подарував їй та онуку Василю хутір Купчин (Купчинський) в Шишацькій сотні Миргородського полку та інші населені пункти з чималими земельними угіддями. Пізніше хутір став називатися Василівна або Яновщина, де в родовому маєтку пройшли дитячі роки М. В. Гоголя. Г.-Я., можливо, не без допомоги Лизогубів і Танських, відшукав у Генеральній військовій канцелярії документи про родинні зв'язки Яновських з козацьким полковником Остапом Гоголем - політичним та військовим діячем України XVII ст., який походив зі старовинного роду волинської шляхти. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу 1648 - 58: полковник вінницький (1648), подільський (1654), пізніше - наказний гетьман Правобережної України (1674 - 78). Резиденцією гетьмана було м. Димер, де він і помер 5.01.1679. Похований у Київському Межигірському монастирі. Прізвище знаменитого предка Г.-Я. додав до свого, став писатися Гоголь-Яновський. Це прізвище носив і його син Василь Панасович, а внук, Микола Васильович, як відомо, став уже лише Гоголем.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Голубничий Зиновій Петрович
- Деталі
- Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:10
- живописець
Голубничий (Голубовський) Зиновій Петрович, чернече ім'я Захарія (1736, сот. містечко Келеберда Полтавського полку, тепер село Канівського р-ну Черкаської обл. - 13.12.1810, Київ) - живописець. Навчався у КМА до 1758, де також студіював живопис, який тут викладався поряд з іншими видами мистецтва. З 1758 удосконалював майстерність в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври, якою керував Галик Алімпій. 1761 прийняв у Києво-Печерськії Лаврі чернечий постриг й по смерті вчителя (1763) очолював його майстерню (1764-65, 1772-1810). Творив Г. в епоху українського бароко, коли в Україні будувалися розкішні палаци, церкви, багатоярусні іконостаси, які часто здіймалися аж до центрального куполу храму, вражаючи прихожан своїм золотим сяйвом та малюнками. З 1768 Г. розписував іконостас Хрестовоздвиженської церкви, збудованої на кошти полтавського полковника Павла Герцика (1700) на Ближніх Печерах. 1772-1777 очолив роботи з оновлення живопису Успенського собору Києво-Печерської Лаври.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."
Гамалія Платон Якович
- Деталі
- Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:08
- морський офіцер, викладач, член Державного адміралтейського департаменту
Гамалія Платон Якович (18.11.1766, сот. м. Пирятин Лубенського полку, тепер райцентр Полтавської обл. - 2.07.1817, с. Малютинці, або с. Дейманівка Пирятинського пов. Полтавської губ., тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.) - морський офіцер, викладач, член Державного адміралтейського департаменту. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду Гамаліїв, який мав у XVIІІ ст. кілька розгалужень. За легендою Гамалії походили зі старовинного польського шляхетного роду Висоцьких (Поділ, воєвод.), але пристали до Національно-визвольної війни українського народу 1648-58. Один з Висоцьких, Григорій, виконував дипломатичне доручення Б. Хмельницького в Туреччині. Саме там його назвали Гамалією, що в перекладі з тур. мови означає "сильний", "здібний до різних справ" чоловік. Ця легенда була ґрунтом для отримання Гамаліями в кін. XVIII ст. дворянства. У 2-й пол. XVIII ст. серед Гамаліїв, вихідців з Полтави, були полковники, генеральні осавули, генеральні бунчукові, генеральні хорунжі, дипломати. По жіночій лінії Гамалії перебували у родинних зв'язках з гетьманом П. Дорошенком та наказним гетьманом Андрієм Дорофійовичем Дорошенком, служили Б. Хмельницькому, І. Виговському, І. Брюховецькому, П. Дорошенку, І. Мазепі. Батько Г. Яків Олександрович Гамалія, бунчук, товариш (з 1766), Пирятин, городничий (1783), колезький асесор, був одружений з Катериною Семенівною Мандрикою. Володів с. Малютинці 1-ї Пирятин. сотні та с. Дейманівка 2-ї Пирятин. сотні Лубен, полку, де мав бл. 300 душ кріпаків та великі земельні володіння. Г. навчався у КМА. 1779 вступив до Санкт-Петербурзького морського кадетського корпусу. З 1781 - капрал. 1782-84 на кораблі "Святой Георгий Победоносец" в ескадрі віце-адмірала В. Я. Чичагова плавав від Кронштадта до Ліворно. З 1783 - підпрапорщик, з 1.05.1784 - мічман; 1785 - на кораблі "Иоанн Богослов" в ескадрі віце-адмірала Круза служив на Балтійському морі; 1786 перебував при Кронштадтському порту. 7.01.1788 - лейтенант. 1788 в ранзі поручика призначений до С.-Петерб. морського кадетського корпусу. 1788 на кораблі "Ростислав" брав участь у Готландській битві. 1789 призначено у гребну флотилію під командуванням принца Карла-Генріха-Ніколая-Отто Нассау-Зігена, де був перекладачем. Командував катером "Кречет"; учасник Роченсальмської та інших битв. 13.08.1789 за проявлений героїзм головнокомандуючим російськими військами у Фінляндії графом Валентином Платоновичем Мусіним-Пушкіним підвищений до звання капітан-лейтенанта. 1790 брав участь у битві на Фрідріхсгамському рейді, у Виборзькій та 2-ій Роченсальмській битвах. 1791 - ротний командир та викладач математичних наук Санкт-Петербурзького морського кадетського корпусу. 1792 на фрегаті "Вони" плавав із гардемаринами до багатьох портів Балтійського моря. 1793-1801 викладав гардемаринам курс морської еволюції та теорії морського мистецтва. З 1795 - інспектор класів Санкт-Петербурзького морського кадетського корпусу, з 23.09.1797 - капітан 2-го рангу, з 1799 - капітан 1-го ранґу, з 10.12.1804 - капітан-командор. З 1801 - почесний член І російської АН, 1808 - дійсний член Російської АН, з і 1805 - член Державного адміралтейського депутатського та "Вільного економічного товариства" ("Вольное зкономическое общество"). 1809 за станом здоров'я звільнений у річну відпустку, а 1811 пішов у відставку (майже втратив зір). Нагороджений орденами І св. Анни III та II ст., св. Володимира ІІІ ст. й діамантовим перснем. Після відставки повернувся на рідну Полтавщину, де й помер.
За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."