Бантиш-Каменський Микола Миколайович (16.12.1737, полк. м. Ніжин, тепер райцентр Чернігівської обл. – 20.01.1814, м. Москва) – історик, археограф, перекладач, благодійник, благодійник КМА. Походив з роду молдавських бояр, нащадків Кантемирів, які 1711 залишили Молдавію разом з господарем Д. Кантемиром й оселилися в Ніжині. Син М. Бантиша і Анни Зертис-Каменської, поєднав їхні прізвища в одному. Навчався у Ніжинській грецькій школі, 1745-54 – у КМА. З 1755 – у слов’яно-греко-латинській школі. 1762 зарахований до Московського архіву Державної колеґії закордонних справ, де пропрацював понад 50 років. Допомагав КМА, а особливо бідним студентам, бурсакам. Йому належить ідея заснування бурсацької бібліотеки. 1768 року надіслав до КМА спеціально прошнуровану книгу. Всього передав до бібліотеки 154 книги. Помер працюючи. Похований у церкві Московського Донського Богородицького монастиря.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Гулевичівна Галшка (Єлизавета) Василівна – (ймовірно, 1577, м. н. невід.- 03.1642) – фундаторка Київської братської школи, предтечі КМА й Київського Братського монастиря. Походила із старовинного православного шляхетного роду з Волині. 14.10.1615 вона склала й підписала дарчу (фундуш), а 15 жовтня внесла її при поважних свідках до городських книг, за чим дарча набирала юридичної ваги. У дарчій Галшка найперше зазначала, що її спонукало до такого вчинку і кому вона призначає свій дар: “Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана С. Лозки, маршалка Мозирського, за згодою його милості на все нижче вказане, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим моїм добровільним листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної церкви.., з любові й приязні до братів моїх – народу руського... з давнього часу умислила Церкві Божій умислити... Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Броцлавського, станом духовним і світським... сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую, записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичі права і вольності шляхетські маючи... власний двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи”. Як і належало, в дарчій зазначалися межі дарованої маєтності, що була розташована недалеко від Контрактової площі. У дарчій Галшка обумовлювала призначення фундуку – “...Всіє сіє - на монастир спільного життя по чину Василія Великого, а також і на школу дітям тако шляхетським, яко і міщанським і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би слугував... вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського ... з тим, щоб монастир і школа, і весь чин керувався законом Східної церкви грецького обряду”. Аналіз фундуку показує, що він призначався братству, члени якого зобов’язувалися фундувати школи, учительні монастирі та утримувати учителів та не імущих учнів. Таким став і Київський Братський монастир, Богоявленський учительний монастир на дарованій Галшкою землі, історія якого нерозривно пов’язана з історією КМА. Київське братство, отримавши притулок, оформлюється юридично, вписуючи своїх членів у реєстр з січня 1616, а школа під його опікую стає відомою як Київська братська школа. Ім’я Галшки Гулевичівни стоїть першим серед почесних її засновників.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Заборовський Михайло, чернече ім’я Рафаїл (1676, м. Зборів Львівської землі Руської, тепер Тернопільська обл. – 22.10.1747, м. Київ) - митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії, протектор і благодійник КМА. Народився у шляхетній польській сім’ї. Батько віддав його навчатися до єзуїтського колеґіуму, але під впливом матері, за вірою православної, подався до КМА. Навчався до класу філософії. 1731 його висвячено на архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії. На власні кошти, а також на кошти свого попередника Й. Крюковського збудував Велику бурсу, що її називали студентським домом. Утримував найбідніших студентів й надавав їм стипендії для навчання за кордоном, передав до академії близько 200 власних книг. Звертався за пожертвуваннями на КМА до відомих українських діячів, свої кошти й частину прибутків церков спрямовував на поліпшення добробуту викладачів, не раз клопотався перед царським урядом про надання коштів, хоча б елементарних, КМА. 1734 склав інструкцію “Академічні права для викладачів і студентів”. Він говорив, що академія повинна славитись не кількістю студентів, а їхніми знаннями. Вдячні професори і спудеї КМА на честь Заборовського найменували КМА Києво-Могилянсько-Заборовською.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Курцевич-Булига Іван Дмитрович, чернече ім’я Ієзекіїль, в хіротонії Йосиф (9.12.1589, можливо Б. Церква Білоцерківського староства Київського воєводства, тепер райцентр Київської області – 15.06.1642, м. Казань, тепер РФ) – один із засновників Київського братства і Київської братської школи, єпископ, архієпископ Суздальський і Таруський. Походив із князів. Його ім’я стоїть одним із перших, хто вписався до братського реєстру 1616.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Курцевич-Булига Йосиф (9.12.1589, можливо, м. Церква Білоцерковського староства Київського воєводства, тепер райцентр Київської обл. – 15.06.1642, м. Казань, тепер РФ) – один із засновників Київського братства і Київської братської школи, єпископ, архієпископ Суздальський і Таруський. Походив із князів литовсько-українського роду Курцевичів. Його ім’я стоїть серед тих, хто першими вписалися до братського реєстру 1616: “Бачу, - писав він, - справу зело добру – составленіє Братства во граді Києві і того ради всігда есм готовий з ним пострадати, добро і зло і кров мою за благочестіє дати…”. 1619 вступив також до Луцького братства і разом із 47 представниками аристократії й шляхти Волині поставив свій підпис. Разом з гетьманом П. Сагайдачним взявся за справу відновлення української православної ієрархії. Здобув ґрунтовну освіту, але де вчився в Україні – невідомо, а також в Падуї. Поставив свій підпис таким – “Іезекіил Курцевич, архимандрить Терехтемировскій і для того і руку мою підписую власною рукою” – під листом, в якому гарантувалося заступництво, політична та матеріальна підтримка братству.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Мазепа Іван Степанович (20.03.1639, с. Мазепинці Київського воєводства, тепер Білоцерківського району Київської області - 22.09.1709, с. Варниця, біля м. Бендери, тепер республіка Молдова) – гетьман України (1687-1709). За часів його гетьманування Києво-Могилянська академія користувалася особливим покровительством. 1703-1704 на його кошти було збудовано кам’яний навчальний корпус, відомий нині як “Мазепин”, та Богоявленський собор Братського монастиря. Києво-Могилянська академія отримала нові маєтності і щороку - 1000 золотих на стипендії студентам - “всякому з малоросійських дітей хотячому вчитись”, поповнював бібліотеку різними манускриптами та відвідував лекції і студійні диспути, виголошував промови.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Могила Петро Симеонович (21.12.1596-1.01.1647) – митрополит Київський, Галицький і всієї Руси. Святий. Народився в сім’ї молдаванського господаря Симона Могили й угорської княжни Маргарет. Могила дбав про поширення освіти шляхом заснування так званих “училищних колоній”. Об’єднав Київську лаврську школу та братську школу, що й заклало фундамент розвитку славетної Києво-Могилянської академії. “Києво-Могилянська академія, а з нею все громадянство в ній виховане, жило спадщиною Могили, його духом. Звідти його величезне значення в історії України і незвичайний пієтизм його пам’яті й імені”. (М. Грушевський)

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Могилянський Олексій Васильович, чернече ім’я Арсеній (17.03.1704, м-ко Решетилівка Полтавського полку - 8.06.1770, м. Київ) – викладач, проповідник, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії, письменник, благодійник КМА. Народився в сім’ї священника о. Василія. 1721 вступив до КМА. 22.10.1757 Могилянський висвятився на Митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії. Прибув до Києва 9.06.1758. На цій посаді багато піклувався про матеріальне становище, виховання і навчання студентів КМА. Приділяв увагу вивченню іноземних мов. Для кращого вивчення німецької мови виписав для студентів німецьку газету. За його ініціативою розроблено й 1.04.1764 затверджено Інструкцію КМА, яка регламентувала її навчальний, виховний й організаційні процеси. 1767 зробив спробу звернути увагу монаршої особи на КМА. О. Могилянський жертвував власні кошти: закуповував нові книги для академічної бібліотеки, виділив 6000 рублів на нову бурсу на кам’яному фундаменті та 3000 рублів на покрівлю навчального корпусу. Помер у заміському митрополичому будинку в Києві на Шулявці.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Плетенецький Олександр Хомович, чернече ім’я Єлисей, ієромонаше Євфимій (бл. 1554, м. Львів – 29.10.1624, м. Київ) – архімандрит Києво-Печерської Лаври, вчений, один із засновників Київської братської школи. В 1594 прийняв чернечий постриг. 1599 року його обрано архімандритом Києво-Печерської Лаври і був ним до смерті і швидко повернув їй її колишню славу духовного осередку українського православ’я. Спираючись на козацтво, вернув відібрані уніатами маєтностями, налагодив чернече життя, а головне – перетворив Києво-Печерську Лавру на найвизначніший культурний центр України. З цією метою запросив до Києва відомих учених, проповідників, письменників, перекладачів, а також малярів та художників. Створив свій гурток, до якого входили З. Копистенський, П. Беринда, І. Борецький та інші, метою якого було обґрунтування догм православ’я, поширення освіти та наукових знань. Цьому слугувало і заснування Лаврської друкарні. Члени гуртка взяли участь у започаткуванні Київського братства (1615), вписалися до його реєстру і стали викладачами школи, а І. Борецький – її першим ректором. Саме за підтримки Є. Плетенецького Київська братська школа зміцніла і набрала значної ваги в українському культурно-освітньому русі.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний) (бл. 1570, 1577 чи 1578, с. Кульчиці Самбірського пов. Руського воєвод., тепер Самбірського р-ну Львівської обл. – 10.04.1622, м. Київ) – дипломат, гетьман Війська Запорозького, один із засновників Київської братської школи, її покровитель і благодійник. 1620 року гетьман вступає до Київського братства зі всім своїм військом. Таким чином, братство і школа отримують могутній захист з боку гетьмана. А, помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдачний майже все своє майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам “на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічнії і потомні часи”.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Семенніков (Зеркальніков) Порфирій Тимофійович (18.02.1623, м. Москва – 1695, м. Москва) – дяк Московського посольського приказу, вчений. Один із трьох росіян, що вчилися у КМА до 1648, тут навчався принаймні до 1658. У Москві підтримував зв’язки з київськими вченими. 2.01.1694 підписав грамоту про пожертвування маєтностей Київському Братському монастирю.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Скоропадський Іван Ілліч (бл. 1646, м. Умань Брацлавського воєводства - 3.07.1722, сот. м. Глухів Ніжинського полку) – гетьман Лівобережної України, покровитель і меценат КМА. Походив з православного шляхетного роду. Освіту здобув у КМА. Службу у Війську Запорозькому розпочав у гетьманів Правобережної України П. Дорошенка та М. Ханенка. Скоропадський проявив себе покровителем і меценатом КМА, матеріальне становище якої істотно погіршилося внаслідок руйнування краю у ході російсько-шведської війни, втрати маєтностей на Подолі, чуми. Зокрема, Скоропадський продовжив започатковану Мазепою традицію, згідно з якою КМА щорічно отримувала з Генерального військового штабу 200 рублів на утримання її викладачів. 1722 р. захворів і помер.

За матеріалами
Енциклопедичного видання
“Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIII ст.”

Баранович Лука - ректор КМА, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, письменник, просвітитель

Баранович Лука, чернече ім'я Лазар (1620, Білорусь - 3.09.1693, полк. м. Чернігів) - ректор КМА, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, письменник, просвітитель. Навчався у КМА, потім на кошти П. Могили - в Калушській і Віленській академіях. З 1642 - викладач КМА у класах фари, інфими, граматики, згодом - професор поетики, риторики й філософії, з 1650 - ректор КМА й одночасно ігумен Київський. 1657 за підтримки Б. Хмельницького висвячений єпископом Чернігівським та Новгород-Сіверським. З 1666 - архієпископ. Водночас упродовж майже 20 років (1657,1659-61,1670-85) управляв Київською митрополичою кафедрою, був фактично першою духовною особою в Гетьманщині. Постійно перебував у центрі політичного й культурного життя України, впливав на політику гетьманів. 27.05.1657 освятив гетьманські клейноди й подав їх новообраному гетьманові І. Виговському. Був шанований серед козацтва, брав участь у козацьких радах, зокрема Глухівській (1669), на якій гетьманом обрано Д. Многогрішного. Виправдовував повстання проти царських воєвод, доводив цареві, що взагалі краще ліквідувати їх представництво в містах України і відновити "Вольності козацькі". Б. переживав за долю України, однак так і не висловив свого ставлення до двох кардинально протилежних течій в Україні, зорієнтованих на Москву і на Річ Посполиту. Не підтримав гетьмана П. Дорошенка. У часи Руїни докладав усіх зусиль до примирення воюючих сторін. "Як човен на волі хитається хвилями, - писав, зокрема, Б., - так діється з нашою бідною Україною й гірше, човен пливе на воді, а Україна в крові й незгоді. Боже, ти пануєш над вітрами й водами, зроби, щоб тихо було між нами". Вважав, що Україні, Росії й Польщі доцільніше було б об'єднати свої сили в боротьбі з турецько-татарською експансією, ніж розпалювати внутрішні війни. Неодноразово їздив до Москви, був на церковному Соборі 1666, не підписав вирок п. Никону, листувався з царем Олексієм Михайловичем. Захищав інтереси України, домагався участі її представників у Андрусівських переговорах (1667), наполягав не віддавати полякам Києва.

Захищав православну віру й церкву від експансії католицизму, а також обстоював незалежність української церкви. Картав гетьманів, які дозволяли Москві втручатися в справи українського духовенства, різко засудив підпорядкування його Московському патріархату (1686). Вважав цей крок фатальним для України.

Б. доклав багато зусиль для зміцнення православної церкви. За допомогою гетьманів повернув Чернігівській кафедрі чимало земель та монастирів, відібраних католиками. Упорядкував у Чернігові Єлецький Успенський, Троїцький-Іллінський, у Новгороді-Сіверському - Спасо-Преображенський та Батурині - Крупицький монастир Миколаївської мерії. Реставрував своїм коштом Новгород-Сіверську Спаську церкву, Чернігівський Борисоглібський собор. Сподвижник Б. Й. Ґалятовський писав, що в цій справі Б. наслідував "гетьмана Мойсея", тобто Б. Хмельницького, з яким був свого часу тісно пов'язаний громадсько-політичними справами. Залучав до справи будівництва й реставрації храмів багатьох благочестивих жертводавців. Серед них - гетьмани І. Самойлович та І. Мазепа, брацлавського і київського воєвода А. Кисіль, чернігівський полковник В. Дунін-Борковський. Вдова стародубського, полковника Ганна Береславська збудувала в Ніжині жіночий монастир (1660). Полковники Даміан та Василій Многогрішні за 40 верст від Кролевця на високому пагорбі серед лісу звели Пустинно-Рихлівський Миколаївський монастир, старець Іона Волховський на правому березі р. Снов збудував Кам'янський монастир. При храмах Б. створював школи, ремісничі цехи, які піклувалися про сиріт і немічних. Велику увагу приділяв освіті, зокрема КМА. У роки Національно-визвольної війни українського народу 1648-58 рр. докладав чимало зусиль, щоб захистити КМА від розорення, забезпечити матеріально, піднести авторитет. Залучав до цієї справи гетьманів, зокрема Б. Хмельницького, І. Виговського та Д. Многогрішного, впливових світських і церковних діячів. Л. Крщонович, автор панегірика "Воскреслий фенікс, найясніший і преосвященний Лазар Баранович...", зазначав, що Б. як "справжній Аполлон" "заквітчав гори Могилянського Парнасу". Опікувався Б. також Чернігівською школою, яку перевів з Новгорода-Сіверського, облаштував її на зразок КМА (офіційно, за підтримки І. Мазепи, вона стала колегіумом 1700). 1674 в Новгороді-Сіверському Б. заснував друкарню, 1679 переніс її до Чернігова. За життя Б. чернігівською друкарнею було видано понад 50 книг: букварів, богослужебників, світських і релігійних творів. Серед них - праці Б. та його однодумців: Й. Ґалятовського, підтримувати якого Б. вважав "за честь для науки", Д. Туптала, котрий певний час був на посаді проповідника при Чернігівській кафедрі С. Лаврського та ін. До осередку Б. належали поети: І. Величковський, С. Ялинський, А. Крщонович. Були тісно пов'язані з ним гравери І. Щирський та А. Тарасевич. Співробітничав Б. з культурними діячами Києва, зокрема, з архімандритом І. Ґізелем, ректором КМА й ігуменом В. Ясинським, проповідником А. Радивиловським, поетом і друкарем 1. Армашенком; їхні творчі стосунки тривали ще з часів перебування в КМА. С. Полоцький рекомендував Б. при царському дворі, сприяв розповсюдженню його книг в Росії.

Б. любив і пропагував музику. Будучи ректором КМА, створив великий хор і хорову школу, яку могли відвідувати й студенти. У Чернігові, при своєму дворі, мав хорову капелу, якою керував С. Пекалицький, утримував церковний хор. Б. - автор музичних творів. У одному з рукописних ірмологіонів (після 1700) вміщено його "Херувимську" (зберігається у Львівському історичному музеї). Є відомості про поширення свого часу кантів і псалмів, створених Б. При ньому Чернігів став другим після Києва культурним центром Гетьманщини. Б. вірив, що саме культура, якій він "служив ревносно, як і Богові", введе Україну в коло найцивілізованіших країн Європи.

Б. був одним з найвідоміших письменників і проповідників 2-ї пол. XVII ст. Вважав, що література не менше сприяє самоутвердженню нації, ніж козацька зброя. У творчості Б. відбилися політичні, соціальні і релігійні проблеми сучасності. Вона пронизана людяністю, любов'ю до життя в усіх його проявах, патріотизмом. "Єдине моє бажання, - писав Б. 1669, - залишити по собі труди мої на користь церкви Божої й заслужити від людей добру пам'ять". Літ. спадщину Б. становлять різні за обсягом та жанром твори: проповіді, полемічні та богословські трактати, листи, вірші тощо.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Бережанський Петро Іванович - співак, перекладач

Бережанський Петро Іванович (поч. XVII ст. місце народження невідоме - після 1655, місце смерті невідоме) - співак, перекладач. Вірогідно, був сином відомого українського православного діяча на Волині Івана Бережанського. Останній після придушення повстання міщан в Острозі 1636 втік до Києва, рятуючи своє життя. Б. навчався в КМА, співав у її капелі. 8.04.1652 прибув до Москви на чолі великої групи співаків (Г. Іваненко, Я. Іллєнко, М. Биковський, І. Нектарев, Р. Павленко, С. Тимофієнко та ін.). Пізніше з Києва прибув ще один співак - Олександр Василенко, котрий після місячного перебування у Москві відпросився до Києва. Шість співаків пішли до Московського Андріївського монастиря, до Хору государевих півчих дяків, а Б. з іще одним співаком, вірогідно, також студентом КМА, мав перекладати у Посольському приказі на Троїцькому подвор'ї книгу П. Могили "Літос". Згодом переведений на проживання у Замоскворіччя до майстра-кравця Карпа Кривого; там і було завершено переклад "Літосу". Після цього Б. повернувся до Посольського приказу, де, ймовірно, працював перекладачем. Б. просив царя і п. Никона дозволити йому жити у Дудинському монастирі Новгородського повіту, де проживали українські ченці-еміґранти з Прилуцького Густинського Свято-Троїцького монастиря, котрі виїхали до Московської держави ще у травні 1638 після поразки повстання 1637 - 38. Це прохання не було задоволене. У червні 1652 Б. писав до царя Олексія Михайловича, прохаючи дати обіцяне жалування йому й іншим київським співакам, бо вони помирають "голодною та студеною смертю". Йому призначили "10 денег замість 6 щоденного корму". У червні 1652 з цього приводу писали до царя й інші співаки, прохаючи дозволу повернутися до Києва, але, вірогідно, не дістали позитивної відповіді. Б. просив також про повернення в Україну або переведення до Московського Андріївського монастиря чи Московського Донського Богородицького монастиря. Вірогідно, отримав відмову. 5 тижнів він прожив у київського майстра-будівничого Варнави, потім захворів і пішов через Калугу до Брянська (1655), де зупинився у Брянсько-Свенському Успенському монастирі Орловської єпархії. Там на нього доніс Ілля Зам'ятій, стряпчий цього монастиря, про те, що Б. хоче втекти за кордон. На допиті Б. відкинув це звинувачення, однак за наказом брянського воєводи Г. Д. Долгорукова його було заарештовано. Подальша доля його невідома.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Брайко Григорій Леонтійович - журналіст, перекладач, видавець, дипломат

Брайко (Бранковський) Григорій Леонтійович (поч. 1740, м. нар. невід. - 1793, м. Відень) - журналіст, перекладач, видавець, дипломат. Походив зі шляхетного українського роду. Вчився в КМА до класу філософії. Залишив її у зв'язку зі скаргою 22 студентів-філософів митрополиту Київському, Галицькому і всієї Малої Росії А. Магаданському на префекта М. Орловського, який наказав покарати кількох студентів, безпідставно звинувачених у крадіжці дров у Київського міщанина. Студенти вимагали відсторонити префекта від викладання, у разі невиконання цієї умови вони заявили, що підуть з КМА. Ректор С. Мисливський наказав префекту продовжити читання лекцій і не приймати бунтівних студентів. Деякі з них, в т. ч. і Б., дотримали свого слова й у листопаді 1763 залишили КМА. У березні 1764 зарахований до Санкт-Петербурзької академії, де вивчав мови, юриспруденцію, математику. 1765 для завершення освіти виїхав до Німеччини, навчався у Кільському та Геттінгенському університетах. Повернувшись до Санкт-Петербурга на початку 1770-х рр., Б. отримав посаду перекладача з латинської та польської мов у історика М. Щербатова, який опрацював архів імператора Петра 1. Брав також участь у підготовці до видання його листів та розпоряджень за 1704-06 (опубл. 1774) й, очевидно, допомагав М. Щербатову при написанні праці "История Петра Великого". 1778 перейшов працювати у Державну колегію закордонних справ в чині радника. Його дип. кар'єра розпочалася з посади радника рос. посольства у Венеції (1783), де послом був С. Р Воронцов, брат відомого, впливового при дворі діяча О. Р. Воронцова. Воронцови високо цінували освіченість Б. і намагалися сприяти його кар'єрі. Коли 1784 С. Р. Воронцова було призначено послом в Англію, він просив брата допомогти Б. одержати там посаду радника. 1789 його перевели з Венеції до Відня радником рос. посольства, де він і помер.

Б. заслужив немилість у правлячих колах своїм свободолюбством та гідністю, був типовим представником Київської освіченості у Санкт-Петербурзі. Знання мов, захоплення ідеями французького просвітництва, віра у просвіченого монарха, який правитиме державою, спираючись на справедливі закони, породжували у Б. та ін. вихованців КМА прагнення прислужитися суспільству своїми знаннями і цим сприяти його реформуванню. Б. займався перекладами, працював у журналі 1. Богдановича "Собрания разных сочинений и новостей", а потім протягом 1778-81 видавав власний щомісячний журнал "Санкт-Петербургский вестник". Його видавнича діяльність припала на час, коли імп-ця Катерина II відмовилася від реформ, ліквідувала Комісію зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії, на яку освічені кола Росії й України покладали великі надії. Знаючи європ. видавничу практику, Б. намагався зробити свій журнал цікавим для широкого кола читачів. "Санкт-Петербургский вестник" складався з двох частин: у першій публікувалися наукові статті з географії, історії, медицини, переклали класичної та тогочасної європейської літератури (твори Сапіро, Анулея, Бомарше, Вольтера, Д. Дідро, Лессінґа та ін.), підбірки сентенцій; у другій - урядові та царські укази, офіційні повідомлення. У своєму, журналі Б., по суті, започаткував наукову бібліографію. У рубриці "Известия о новых книгах" було надруковано 169 рецензій на російські та зарубіжні книги. У його журналі друкувалися Г. Державін, М. Львов, Ф. Ковельський, вчені-академіки А. Шльоцер, Й. Ґеорґі, Я. Штелін, А. Ґільденштедт та ін. Спрямованість журналу виявлялася з опублікування у першому номері замість редакційної передмови "фрагментів і думок", запозичених у різних авторів, де наскрізною ідеєю було визнання природного права, за яким кожна людина є особисто вільною. Не дивно, що у № 6 за 1780 була опублікована "Ода" Г. Державіна, відома під назвою "Властителям й судиям", антисамодержавний зміст якої викликав незадоволення у влади. Сторінки з "Одою" були вирізані, а незабаром і журнал припинив своє існування з причин, що не залежали від видавця, а самого видавця було відправлено у Венецію з негласною забороною займатися літературною та перекладацькою діяльністю. "Санкт-Петербургский вестник" був одним з кращих періодичних видань Росії того часу. Його передплачували і на Лівобереж. Україні: бунчук. товариш Осип Маркевич у Ромнах, черніг. полк.

П. Милорадович, архім. Черніг. Троїцького Іллінського монастиря Паїсій, єп. Чернігівський і Новгород-Сіверський Ф. Ігнатовия, гетьман К. Розумовськии та ін. Б. опублікував кілька своїх перекладів: з латинської мови - твір "Разговор, содержащий жалобу на супружество, между Евламиею й Ксантипою" Е. Роттердамського.

Б. не нажив маєтностей. Після його смерті сім'я залишилася без засобів до існування. Він сам писав про себе, що "нищ й сир", проте має "благородний образ мислей", якими не сором похвалитися перед цілим світом.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Ведель Артем Лук'янович - композитор, диригент, співак, скрипаль

Ведель (Ведельськинй) Артем Лук'янович (1767, м. Київ - 14.07.1808, там само) - композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в сім'ї київського міщанина Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, можливо, у квітні, бо цього місяця, 13 і 29 числа за старим стилем, церква відзначає великомучеників Артемона й Артемія. Садиба родини Ведельських містилася на Подолі у парафії Різдво-Предтечинської (Борисоглібської) церкви. Хата з городом і садком стояла на розі сучасних вул. Братської та Андріївської. Тут В. жив до 1788, з квітня 1792 до весни 1796 та з літа 1798 до серпня 1799. Тут і закінчив свій земний шлях. Батько В. Лук'ян Власович Ведельський (1730 -1815) був художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель - вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Так композитор підписував власноручно написані листи, на прізвище Ведель виписані його військовим документом. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: "Маю однородного в себе Артема Ведельського" і підписується: "Київський міщанин Лук'ян Веделльський".

В. навчався в КМА до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. У КМА В. почав компонувати свої перші муз. твори, диригував студентським хором та оркестром, виступай як соліст і скрипаль. Співак з хору, яким керував В. у КМА, розповідав згодом дослідникові В. Аскоченському: "...це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і надзвичайно тактовний". 1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором КМА С. Мисливським з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна (до 1790), а після його відставки - Олександра Прозоровського. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням в імперії посідали визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою. Для керівництва ними підбирались найрізноманітніші музиканти. Отже, вже тоді талант В. був визнаний музичними колами і дістав високу оцінку. Формально В. був зарахований на службу й отримував зарплату на будівництві в Кремлі приміщення "Присутственных мест" (з 17.03.1788 до 27.05.1791), згодом він числився у штаті VI Депутатського Сенату підканцеляристом (від 28.05.1791 до 1.12.1792). Під час п'ятирічного перебування в Москві композитор мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. 1.12.1792 за проханням В. його звільнено в чині канцеляриста Сенату.

З кінця 1792 В. живе у батьківському домі. Деякий час знову керував хором КМА. У Києві тоді особливо славилися церковні хори, а зі світських - хор та музична капела генерала А. Леванідова при штабі українського піхотського корпусу. На поч. 1794 В. очолив капелу. Водночас керував хором солдатських дітей. Леванідов високо цінував і шанував талант В. і всіляко сприяв його музичній діяльності. Дуже швидко просувався він і у військовій службі, 1.03.1794 його призначено канцеляристом штабу, 27.04.1795 - молодшим ад'ютантом, а 24.09.1796 - старшим ад'ютантом штабу з капітанським рангом. Музична діяльність В. у цей час була дуже плідною. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа. У березні 1796 ген. Леванідова призначено генерал-губернатором Харківського намісництва. До Харкова переїхав також і композитор, взявши з собою найкращих співаків і музикантів. Тут він організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти: "Воскресни Боже" та "Услыши Господи глас мой" (6.10.1796) та ін. Названо лише датовані твори, але в цей час композитор міг написати ще ряд інших композицій, зокрема двохорний концерт "Господь пасет мя". У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти В. вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах. На поч. 1797 за наказом імператора Павла І корпус Леванідова розформовано, Харківське намісництво ліквідовано, і Леванідов залишив Харків. Царським указом усі "не положені" за штатним розписом полкові капели було ліквідовано, і В. подав рапорт із проханням про відставку. Указом Державної військової колегії від 12.10.1797 В. "от воинской службы на собственное пропитание отставлен с тем же чином с ношением мундира". Перейшов працювати у цивільне відомство Олексія Григоровича Теплова, губернатора новоствореної Слободо-Української губернії. О. Теплов у молодості дістав прекрасну музичну освіту. Він ставився до В. якнайкраще. Композитор продовжував свою музичну діяльність, розпочату при генералові А. Леванідові: керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу у Казенному училищі при Харківському колегіумі, його учні посідали найперші місця у придворній капелі Санкт-Петербурга, Москви та Петербурзьких митрополичих хорах. Диригент Санкт-Петербурзької придворної капели, видатний композитор Д. Бортнянський відгукувався про веделівські вокальні класи як про "музичну академію". Але поступово культурно-мистецьке життя Харкова занепадає. Ліквідовано театр, губернський хор й хори у військових частинах, симфонічні оркестри, виконання творів В. у церквах заборонено.

Наприкінці літа 1798 В. виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами. Написав два концерти: "Боже законоприступницы восташа на мя" (11.11.1798) і "Ко Господу всегда скорбыти ми". Виконувалися ці концерти у Київському Братському Богоявленському й Софійському соборах. Але можливостей застосувати свої здібності В., очевидно, не бачив. Він писав своєму учневі: "Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се ні те, але що робити?" На початку 1799 він став послушником КПЛ, але залишив монастир, відмовившись стати ченцем. Вірогідно, це викликало невдоволення митрополита й архімандрита КПЛ І. Малицького. Коли знайшли в КМА книгу "Служба преподобному отцу нашему Нилу", де на чистих без друку сторінках були написані "нелепости", що ображали царську сім'ю, І. Малицький звинуватив на підставі ніби подібності почерку В., який дружив з викладачами КМА і часто там бував. З власної ініціативи він вислав своїх служителів, вони підстерегли В. на вулиці й припровадили до КПЛ. І. Малицький 25.05.1799 об'явив В. божевільним й передав київському коменданту Ф. Л. Вігелю під варту. Поки в Петербурзі вирішувалась справа В. віддали батькові під опіку. 10.07.1799 прийшло розпорядження генерального прокурора Санкт-Петербурга, де зазначалося: цар "повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Києве й держать без выпуску". А вже 1.08.1799 київський губернатор П. І. Салтиков рапортував, що капітан В. "в дом сумасшедших для содержания без випуску отдан". Наступник імператора Павла І імператор Олександр І на справі В. 15.05.1802 написав: "...оставить в нынешнем полонений". 9 років промучився композитор у київській божевільні. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. 14.07.1808 обірвалось його життя. Поховано його на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила В. - невідомо. Твори В. були заборонені. Але вони поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. Повного обсягу музичної спадщини композитора ми ще не знаємо. На сьогодні відомо близько 80 муз. творів. Серед них 31 хорових концертів, 6 тріо, серед яких "Покаянія отверзи ми двери", 2 Літургії Іоана Златоустого, Всеношна та 1 світський кант.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Величко Самійло - історик, автор козацького літопису

Величко Самійло народився близько 1670 року в с. Жуки Полтавської сотні Полтавського полку, тепер Полтавського р-ну Полтавської обл, помер за деякими даними - після 1728, але офіційних даних не існує. Історик, автор козацького літопису, що охоплює час від 1648 до 1700 років. Походив з козацького роду. Вчився у КМА перед 1690, бо з цього року почав служити у домі генерального писаря Василя Леонтійовича Кочубея, був його дворянином, тобто служив "в усіляких домашніх справах", а найбільше писарем. В. Кочубей використовував В. для особливих доручень, включаючи його "у найпотрібніші і секретні на той час військові справи", навіть ті, що йшли цареві, і циферні (зашифровані) до господарів волоського і мунтянського. Через В. проходила й та кореспонденція, про яку І. Мазепа не знав. У такому статусі прослужив 15 років і на поч. 1705 уведений до Генерального війська, канцелярії, де пробув старшим канцеляристом 4 роки, тобто до падіння гетьмана І. Мазепи. Брав участь у його походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам (після повстання С. Палія 1701-1702). Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана. В кінці 1708 заарештований і ув'язнений як людина, наближена до І. Мазепи. Припускають, що з ув'язнення вийшов 1715 за сприяння сина В. Кочубея. Відтоді жив у Жуках і Диканьці на Полтавщині, де були маєтки Кочубеїв. У Жуках ним було написано літопис, перший том якого датується 1720. Тут же навчав підлітків письму, а вони допомагали В. в його роботі, бо, очевидно, під час праці над другим томом літопису В. почав втрачати зір. Остання його робота - "Космографія" (1728) - перекладена на книжну укр. мову.

Літопис В. складається з двох книг, які мають свій розподіл на частини і розділи (перша книга) чи тільки розділи (друга книга). У першій - кожна частина описує рік, у другій - розділ описує рік. Перша книга постала з потреби перекласти на "історичний стиль" вірш, книгу польського поета "Wojna Domova" ("Громадянська війна"), але, будучи істориком поважним та керуючись історіографічними принципами, що розроблялись у КМА, літописець доповнює, коригує і виправляє розповідь польського поета даними з козацьких літописів, "Діаріуша" С. Зорки й доступних йому книг, зокрема "Вступу в історію європейську" С. Пуффендорфа (з 1718). В. використовує також польські хроніки О. Ґваньїні та М. Кромера, посилається на українські стародруки тощо. Перша книга закінчується подіями 1659, як і твір С. Твардовського, але дійшла до нас не повністю (втрачено кінець першої, повністю другу, третю, четверту і перший розділ п'ятої частини, де описувалися роки війни Б. Хмельницького). Друга книга збереглася краще, прогалини там невеликі, щоправда, бракує кінця. Охоплює події від 1660 до 1700, хоча літописець обіцяє розповісти й про події після 1700, але чи виконав обіцянку невідомо. Остання дата, подана в літописі, - 1725 - рік смерті імператора Петра І, є посилання на 1722. Друга книга будується на великому джерельному матеріалі, у текст уведено багато автентичних документів, хоч і тут, і в першій книзі є ряд власних стилізацій автора під документи. Робить посилання В. і на "Синопсис", "Скарбницу" і "Stary kоsciol zachodni" І. Галятовського, "Четьї Мінеї"' Д. Туптала, "Вечерю душевну" С. Полоцькою, використовує мотиви поеми "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, подає уривок із астрономії Т. Ормінського, використовує краківські газети. До літопису введено ряд поет. пам'яток як анонімних, так і авторів відомих: О. Бучинського-Яскольда, А. Барановина, В. Ясинського, І. Величковського та ін., якими ілюструється розповідь. Сам літописець був збирачем книг та рукописів, мав власну бібліотеку, рукописи свої також вкладав у літопис. Користувався виробленою книжною українською мовою ("козацьке наріччя"), був добре знайомий з законами риторики, правилами версифікації, оперував образами античної міфології, тобто виявив знання у тому обсязі, що міг набути у КМА. В. вперше поставив за мету створити велику історію України. Очевидно, мав намір дописати її, додавши період до повстання Б. Хмельницького. Його рукопис починається з перекладу записок М. Титловського, що описував походи турків проти Речі Посполитої (1620-21), але початок цього перекладу не зберігся, є також посилання на 1595 і 1619. У промові С. Зорки на погребі Б. Хмельницького (неавтентичній) В. пробує говорити про найдавнішу історію русів (українців). Повстання Якова Остряниці описується через переклад польського діаріуша С. Окольського "Про війну гетьмана Острянина з поляками 1638", до якого літописець додав свою передмову, творячи її на основі "коротких козацьких записок". За своєю ідеологією В. - прихильник ідеї про рівнозначність козацького стану шляхетському, але засуджує вищу козацьку старшину, яка прагнула утворити вищий стан, і гетьманів, які спричинилися до розв'язування міжусобних чвар. Загальна орієнтація В. проросійська, але він негативно ставиться до рос. зловживань і наруг в Україні. В. першим з українських істориків почав критикувати джерельний та історичний матеріал, хоч і сам часто помилявся, йдучи за джерелами, яким довіряв. Вій дбав про естетичний ефект при читанні свого твору, через що увів до літопису худ. описи та оповідання, користувався образним словом, відтак його стиль набув ознак художньої прози. Такі ознаки також мають стилізації документів чи спроби відтворити документів, зміст якого літописець знав коротко, але самого документу під рукою не мав. В. був значною мірою одним із творців прозового стилю українського бароко і серед сучасників не мав собі рівних. Літопис В. - багатовимірний твір. Це і літопис, й історичне дослідження, й художній твір (місцями публіцистичний), і збірка документів, й антологія літ., творів різних авторів і жанрів. Загалом же - це пам'ятка, визначна у тогочасній українській культурі. Літопис зберігся у двох списках: автографі й так званому спискові М. Судієнка. Різниця між ними невелика: останній список дещо доповнює автограф, що був відкритий 1840 російським істориком М. Погодіним. Видала твір 1848-64 Київ. археографічна комісія (три томи займав сам текст, а том 4 - додатки до нього). Літопис у автографі був прикрашений портретами українських гетьманів.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Величковський Петро Іванович - богослов, філософ, письменник, перекладач, архімандрит

Величковський Петро Іванович, чернече ім'я Платон, схимницьке Паїсій Святий (2.12.1722, м. Полтава. 15.11.1794, Ніамецький монастир, тепер Румунія) - богослов, філософ, письменник, перекладач, архімандрит. Походив з родини протоієрея Полтавської Успенської церкви Івана Величковського та його дружини Ірини. Полтавськими протоієреями були прадід і дід. Прадід - відомий український поет І. Величковський. Прадід по матері - купець, єврей Мандя, що перейшов з сім'єю у православ'я, започаткувавши знаний в Україні рід Манденків. 1727 помер батько В. Мати разом зі своїм братом Василем Манденком та старшим сином Іваном Величковським просила архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії Р. Заборовського визнати їхнє право на наслідування батькового протоієрейського престолу. Архієпископ задовольнив їхнє прохання. Брат В., Іван, впродовж 5 років був протоієреєм полтавським, помер, коли В. було 13 років. 1734 В. вступив до КМА, де навчався 4 роки одночасно з Г. Сковородою. Поїхав до Любецького Антоніського монастиря з метою стати ченцем. Через деспотичне ставлення ігумена Германа Заборовського В. залишив монастир і, перейшовши по кризі Дніпро, дістався до Медведівського Микільського монастиря, де на день Преображення Господнього 1741 прийняв чернечий постриг від ігумена Никифора Руновського.

Невдовзі В. з ченцями Нартифієм Андрієвим та Криснентом Даниловим вирушив до Києва. Прийнятий до КПЛ, працював гравером у майстернях Лаврської друкарні. У Києві В. дізнався, що його мати, яка болісно переживала вибір сина, нарешті змирилася й сама прийняла чернечий постриг у Полтавському Покровському монастирі. В. залишив Україну й вирушив до Молдавії (1743). У скиті Святителя Христового Миколи Чудотворця, що у Трай-стенах, В. вперше побував на святковій літургії за афонськими традиціями. Влітку 1746 залишив Молдавію і дістався святої гори Афон. 1750 його відвідав старець Василій з Молдавії, від якого В. прийняв постриг в мантію. 1758 рукоположений у сан священика. З дозволу ігумена монастиря Пантократора, котрий перебував під покровительством Запорозької Січі, оселився у старій келії св. пророка Іллі, де заснував Свято-Іллінський монастир. Цей монастир став поряд із монастирем Св. Пантелеймона найбільшим на горі Афон. Братію його становили українці Тут В. вивчав святоотечеські аскетичні писання - твори Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського, Нового Богослова та ін., переважно отців-ісихастів. Разом з ченцями займався перекладами їхніх творів. Кількість братії монастиря весь час зростала, і В. разом із 64 ченцями 1763 залишив Афон і з дозволу митрополита Молдовлахійського Гавриїла Каллімаха оселився у Святодухівському монастері, біля Драгомирни на Буковині. Статут монастиря був по чину Василя Великого Кесарійського, служби велися поперемінно румунською і церковнослов'янською мовами. У Драгомирні В. прийняв схиму - найвищий ступінь чернецтва, який передбачав затворництво, суворі обмеження.

У цей час він написав свій основний твір "Об умной или внутренней молитве". Коли ж Буковина в результаті Російсько-турецької війни 1787-91 відійшла до Австрії, В. перейшов з Драгомирни до Секульського монастиря, а через 4 роки на прохання митрополита очолив сусідній Ніамецький монастир ((1779), найбільший у Молдавії. Тут прийняв сан архімандрита (1790). Працював над перекладами, і насамперед над "Філокалією", на церковнослов'янську мову. Значну частину свого часу і сил приділяв бідним, заснував у монастирі шпиталь, розвинув різноманітні ремесла і 1794 занедужав і помер. 19.11.1794 його поховано у головній церкві Вознесіння Господнього Ніамецького монастиря. На могильній плиті слов'янськими і румунською мовами зроблено такий напис: "Здесь почиваеть блаженний отец наш ієросхимонах й архимандрит старец Паисий, малороссиянин, иже от Афонской горы с 60 учениками в Молдавию пришед й тут множество братій собрав й об-щежитіе собою обновив, ко Господу от іде 1794 года ноября 15: во дни благочестваго господаря Михайла Суджу воєводи й преос-вящениаго митрополита Іакова".

В. був одним з найвизначніших наставників і вчителів духовного життя. Він не створив нового вчення. Але, використавши давні автентичні східно-церковні монастирські та ісихастські традиції, поєднавши їх різноманітні течії та напрями, вдихнув нове життя в східнослов'янське й молдово-валаське чернецтво.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Волчанецький Денис Васильович - професор хірургії

Волчанецький Денис Васильович (1751, х. Купчин Шишацької сотні Миргородського полку, тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл. - р. см. невід., м. Ярославль, тепер РФ) - професор хірургії. Походив з родини священика. Вчився у КМА до класу риторики. Потім вступив до Московської медично-хірургічної школи. 1772 одержав звання підлікаря, але продовжив освіту в Санкт-Петербурзькій адміралтейській госпітальній школі під керівництвом відомого вченого-медика X. Тихорського. 1776 одержав знання лікаря і призначення до 1-го Єлисаветського батальйону, організував Єлисаветський гарнізонний госпіталь (1777) і був його першим директором. 1783 призначений лікарем Київського полку, з 1793 очолював Київський воєнний госпіталь. 1795 знову призначений до Єлисаветського госпіталю головним хірургом, одночасно - професор хірургії Єлисаветської медично-хірургічної школи. Після її ліквідації працював оператором Київської лікарської управи. 1802 призначений інспектором Ярославської лікарської управи, де залишався до кінця життя. В.- автор наукових праць: "Про неврозу", "Про пухлини", "Про отруєння ріжками". Ним розроблена техніка операцій при гангрені нижніх кінцівок. Перу В. належить перший медико-топографічний опис Ярославської губернії.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Гамалія Михайло Леонтійович - лікар, статський радник

Гамалія Михайло Леонтійович (1749, с. Круподерниці Яблунівської сотні Лубенського полку, тепер Оржишького р-ну Полтавської обл. - 1830, м. см. невід.) - лікар, статський радник. Дід мікробіолога М. Ф. Гамалії. Освіту здобув у КМА, навчався також при Санкт-Петербурзькому та Московському генеральному сухопутному госпіталях. Службу розпочав 1769. Працював військовим лікарем, згодом хірургом і акушером на Уралі. 1792 - штаб-лікар в Пермі й Оханську, оператор Пермської лікарської управи. Наприкінці життя - інспектор Гульської лікарської управи. Мав чин статського радника. Нагороджений орденом св. Володимира IV ст. (1827). 1792 видав першу в Росії монографію про "сибірку" (сибірську виразку), яку тоді ж перекладено німецькою мовою. Залишив цікаву рукописну спадщину. Володів будинками в м. Тула, маєтками в с. Красовка та Малі Плоти Єфремівського повіту Тульської губернії. Мав дружину Надію Федорівну (прізвище невід.)

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Гамалія Платон Якович - морський офіцер, викладач, член Державного адміралтейського департаменту

Гамалія Платон Якович (18.11.1766, сот. м. Пирятин Лубенського полку, тепер райцентр Полтавської обл. - 2.07.1817, с. Малютинці, або с. Дейманівка Пирятинського пов. Полтавської губ., тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.) - морський офіцер, викладач, член Державного адміралтейського департаменту. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду Гамаліїв, який мав у XVIІІ ст. кілька розгалужень. За легендою Гамалії походили зі старовинного польського шляхетного роду Висоцьких (Поділ, воєвод.), але пристали до Національно-визвольної війни українського народу 1648-58. Один з Висоцьких, Григорій, виконував дипломатичне доручення Б. Хмельницького в Туреччині. Саме там його назвали Гамалією, що в перекладі з тур. мови означає "сильний", "здібний до різних справ" чоловік. Ця легенда була ґрунтом для отримання Гамаліями в кін. XVIII ст. дворянства. У 2-й пол. XVIII ст. серед Гамаліїв, вихідців з Полтави, були полковники, генеральні осавули, генеральні бунчукові, генеральні хорунжі, дипломати. По жіночій лінії Гамалії перебували у родинних зв'язках з гетьманом П. Дорошенком та наказним гетьманом Андрієм Дорофійовичем Дорошенком, служили Б. Хмельницькому, І. Виговському, І. Брюховецькому, П. Дорошенку, І. Мазепі. Батько Г. Яків Олександрович Гамалія, бунчук, товариш (з 1766), Пирятин, городничий (1783), колезький асесор, був одружений з Катериною Семенівною Мандрикою. Володів с. Малютинці 1-ї Пирятин. сотні та с. Дейманівка 2-ї Пирятин. сотні Лубен, полку, де мав бл. 300 душ кріпаків та великі земельні володіння. Г. навчався у КМА. 1779 вступив до Санкт-Петербурзького морського кадетського корпусу. З 1781 - капрал. 1782-84 на кораблі "Святой Георгий Победоносец" в ескадрі віце-адмірала В. Я. Чичагова плавав від Кронштадта до Ліворно. З 1783 - підпрапорщик, з 1.05.1784 - мічман; 1785 - на кораблі "Иоанн Богослов" в ескадрі віце-адмірала Круза служив на Балтійському морі; 1786 перебував при Кронштадтському порту. 7.01.1788 - лейтенант. 1788 в ранзі поручика призначений до С.-Петерб. морського кадетського корпусу. 1788 на кораблі "Ростислав" брав участь у Готландській битві. 1789 призначено у гребну флотилію під командуванням принца Карла-Генріха-Ніколая-Отто Нассау-Зігена, де був перекладачем. Командував катером "Кречет"; учасник Роченсальмської та інших битв. 13.08.1789 за проявлений героїзм головнокомандуючим російськими військами у Фінляндії графом Валентином Платоновичем Мусіним-Пушкіним підвищений до звання капітан-лейтенанта. 1790 брав участь у битві на Фрідріхсгамському рейді, у Виборзькій та 2-ій Роченсальмській битвах. 1791 - ротний командир та викладач математичних наук Санкт-Петербурзького морського кадетського корпусу. 1792 на фрегаті "Вони" плавав із гардемаринами до багатьох портів Балтійського моря. 1793-1801 викладав гардемаринам курс морської еволюції та теорії морського мистецтва. З 1795 - інспектор класів Санкт-Петербурзького морського кадетського корпусу, з 23.09.1797 - капітан 2-го рангу, з 1799 - капітан 1-го ранґу, з 10.12.1804 - капітан-командор. З 1801 - почесний член І російської АН, 1808 - дійсний член Російської АН, з і 1805 - член Державного адміралтейського депутатського та "Вільного економічного товариства" ("Вольное зкономическое общество"). 1809 за станом здоров'я звільнений у річну відпустку, а 1811 пішов у відставку (майже втратив зір). Нагороджений орденами І св. Анни III та II ст., св. Володимира ІІІ ст. й діамантовим перснем. Після відставки повернувся на рідну Полтавщину, де й помер.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Гоголь-Яновський Афанасій - писар, секунд-майор, перекладач, домашній учитель, дід видатного письменника М. В. Гоголя

Гоголь-Яновський Афанасій (Панас) Дем'янович (1738, с. Кононівка 2-ї Лубенської сотні Лубенського полку, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл. - поч. XIX ст., с. Василівна (Яновщина) Миргородського пов. Полтавської губ., тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) - писар, секунд-майор, перекладач, домашній учитель, дід видатного письменника М. В. Гоголя. Походив з родини священика Успенської церкви с. Кононівка Лубенського полку отця Д. Яновського. Освіту здобув у КМА (до 1757). За короткий час навчання опанував шість мов. З 1757 - перекладач у Генеральній військовій канцелярії. З 7.06.1782 - полковий писар, останній у Миргороді, секунд-майор (1794 - 98). Одночасно зі службою працював домашнім учителем у сім'ях козацької старшини, дворянства. 1776 таємно обвінчався зі своєю юною ученицею Тетяною Семенівною Лизогуб, дочкою бунчукового товариша С. Лизогуба та онукою переяславського полковника Василя Танського. Сам Г-Я. не був багатим, мав власних лише 5 кріпаків обох статей на Лубенщині (1782). Дружина за заповітами 1776 та 1781 одержала частину маєтків, пожалуваних ще 1757 В. Танському, що знаходилися в сотникових маєтках Бубнове та Ліпляве, в с. Келеберда і Решітки Ліплявської сотні Переяславського полку. 1784 батько Тетяни подарував їй та онуку Василю хутір Купчин (Купчинський) в Шишацькій сотні Миргородського полку та інші населені пункти з чималими земельними угіддями. Пізніше хутір став називатися Василівна або Яновщина, де в родовому маєтку пройшли дитячі роки М. В. Гоголя. Г.-Я., можливо, не без допомоги Лизогубів і Танських, відшукав у Генеральній військовій канцелярії документи про родинні зв'язки Яновських з козацьким полковником Остапом Гоголем - політичним та військовим діячем України XVII ст., який походив зі старовинного роду волинської шляхти. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу 1648 - 58: полковник вінницький (1648), подільський (1654), пізніше - наказний гетьман Правобережної України (1674 - 78). Резиденцією гетьмана було м. Димер, де він і помер 5.01.1679. Похований у Київському Межигірському монастирі. Прізвище знаменитого предка Г.-Я. додав до свого, став писатися Гоголь-Яновський. Це прізвище носив і його син Василь Панасович, а внук, Микола Васильович, як відомо, став уже лише Гоголем.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Голубничий Зиновій Петрович - живописець

Голубничий (Голубовський) Зиновій Петрович, чернече ім'я Захарія (1736, сот. містечко Келеберда Полтавського полку, тепер село Канівського р-ну Черкаської обл. - 13.12.1810, Київ) - живописець. Навчався у КМА до 1758, де також студіював живопис, який тут викладався поряд з іншими видами мистецтва. З 1758 удосконалював майстерність в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври, якою керував Галик Алімпій. 1761 прийняв у Києво-Печерськії Лаврі чернечий постриг й по смерті вчителя (1763) очолював його майстерню (1764-65, 1772-1810). Творив Г. в епоху українського бароко, коли в Україні будувалися розкішні палаци, церкви, багатоярусні іконостаси, які часто здіймалися аж до центрального куполу храму, вражаючи прихожан своїм золотим сяйвом та малюнками. З 1768 Г. розписував іконостас Хрестовоздвиженської церкви, збудованої на кошти полтавського полковника Павла Герцика (1700) на Ближніх Печерах. 1772-1777 очолив роботи з оновлення живопису Успенського собору Києво-Печерської Лаври.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Граб'янка Григорій Іванович - полковник Гадяцького полку, козацький літописець

Граб'янка Григорій Іванович (поч. 1670-х рр., м. н. невід. - 1738, м. см. невід.) - полковник Гадяцького полку, козацький літописець. Ймовірно, родич наказного полковника Переяславського полку (1648) Граб'янки (Кологривенка). Закінчив КМА в 1-й пол. 1680-х рр. 1686 - 1701 - рядовий козак Гадяцького полку, 1702 - 17 - гадяцький сотник, полковник, осавул, 1717 - 23 - полковий суддя. У 1726 - 30 - полковий обозний, 30.05.1730-38 - полковник Гадяцького полку. Будучи полковим суддею, Г. публічно протистояв протегованому імператором Петром І тодішньому галицькому полковнику Михайлу Милорадовичу, який утискував козаків, визискував селян, міщан, чинив неправедний суд, займався хабарництвом, здирствами, прямими грабунками, двічі робив замахи на життя Г. У складі козацьких військ Г. брав участь у походах: Кримських (1687-89), Азовських (1695-96), Кизи-Керменському і Німанському (1697), у Північній війні 1700-21; командував Галицьким полком у Російсько-турецікій війні 1735-39, де 1738 загинув у бою при Гайман-Долині (тепер с. Балки Запорізької обл.)

Г. належав до тієї патріотичної козацької старшини, яка наполягала на збереженні автономії України і відновленні гетьманства, ліквідації Малоросійської колегії. У складі старшин, делегацій кілька разів їздив до Санкт-Петербурга. 1723 депутацію на чолі з П. Полуботком за наказом імператора Петра І було заарештовано. Г. разом з іншими її членами ув'язнили в Петропавлівській фортеці. Після смерті Петра І їх звільнили (8.02.1728), Г. повернувся додому.

Г. - автор історичного твору, якому дав назву "Дійствія презільної і от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, з поляки за найяснійших королей полских Владислава, потом і Казимира, в року 1648 отправоватися начатой й за літ десять по смерті Хмельницкого не сконченной, з розних літописцов й из діаріуша на той войні писанного, в граді їздячу, трудом Григорія Грабянки собранная и самобитних старожилов свідетельстві утвержденная року 1710". Книга Г. складається з передмови "Обьявление к читателю, кояк ради вины сія історія начатся писати" й шести вступних розділів: коротка характеристика козацтва, його побуту, військової діяльності, козацько-селянських повстань 1630-х рр., відомості про Б. Хмельницького, його діяльність до 1648 р. Друга - центральна частина твору - має 16 розділів, присвячена найбільшим битвам Національно-визвольної війни українського народу у 1648-58 і розповідає про 2 останні роки життя Б. Хмельницького. Третя частина - з 15 розділів - висвітлює піввіковий період в історії України після смерті Б. Хмельницького (до 1709). У книгу включені віршовані тексти: "Похвала віршами Богдану Хмельницькому от народа малоросійського", "Вірші на герб малоросійський", вірші, в яких оспівуються перемоги під Корсунем і Зборовом; а також таблиці та реєстри українських гетьманів, козацьких полковників, українських великих міст. Г. возвеличує Б. Хмельницького, який є для нього ідеалом державного мужа, політичного вождя, полководця та еталоном видатних людських якостей. Автор "Дійствія презільної брані..." намагався розкрити роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу, визначити місце України у всесвітній історії, доводив велике значення історії науки в житті суспільства і особливо знання рідної історії. Історичними джерелами для Г. були два укр. твори: літопис Самовидця і "Синопсис", та два польських: поема Самійла Твардовського "Громадянська війна" і латиномовна праця Веспасіана Коховського "Польські аннали". На сторінках своєї праці Г. говорить, що він використав "діаріуш наших воинов, в обозі писаного", а також робить посилання й окремі вказівки ще на польських хроністів Мартіна Кромера, Мартіна та Иохіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Александра Гваньїні, німецьких істориків Иоганна Гібнера і Самуїла Пуффендорфа. Г. називає також і усні джерела: "Повіствованія очевистих тамо свідетелей, еще в живих обрітанещихся", які доповнювалися його особистими враженнями і життєвим досвідом. "Дійствія презільної брані..." написані тодішньою українською книжною мовою з елементами живої народної мови, з вкрапленням польських, чеських, латинських та німецьких слів. Стилю Літопису притаманні образність, емоційність, захоплююча форма розповіді. Твір Г. є своєрідною предтечею наук, монографії і водночас кваліфікується істориками літератури як історичний роман, бароковий за стилістикою, естетикою і світоглядом. Оригінал твору Г. не зберігся, але існують списки з нього в рукописних книгах XVIII ст, (автором статті знайдено понад 50 списків). У рукописній книзі 1763 священик Київського Флорівського монастиря М. Плиска не тільки переписав твір Г., а й переклав на вірші частину його тексту.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Григорович-Барський Іван Григорович - архітектор

Григорович-Барський Іван Григорович (1713, м. Київ - 10.09.1791, там само)

Син київського міщанина Григорія Григоровича, брат відомого мандрівника В. Григоровича-Барського.

Навчався у КМА в середині 1720-х - на початку 1730-х рр.

Служив депутатом Київського магістрату, пізніше лавником, райцею, відповідав за садибні межі, запобігаючи пожежам, що входило до обов'язків міського архітектора.

Г.-Б. - творець оригінальних типів культових та світових споруд у Києві та інших містах України. Серед них - міський водогін на Подолі з павільйоном-фонтаном "Феліцітал", пізніше відомий як "Лев" чи "Самсон" (1748 - 49. не зберігся, відновлений 1982 р.). Після спорудження "Самсона" Г.-Б. почав одержувати замовлення на будівництво церков, дзвіниць і громадських споруд - житлових будинків, келій тощо. Зокрема, ним збудована 1760 року надбрамна церква з дзвіницею та інші споруди Київського Кирилівського монастиря (збереглася лише частина муру з наріжною вежею, решту знищено у 30-ті рр. XX ст.);

Київська Покровська церква (1766-72);

центрична однобанна церква Миколи Набережного (1772-75);

магістратська хлібна крамниця па Подолі (зерносховище, 60-ті рр. XVIII ст.);

Гостиний двір (1778, відреставровано у 1980-х рр.);

одноповерховий дерев'яний будинок бурси КМА, а після пожежі на його фундаменті - кам'яна бурса (1778);

дзвіниця Київської Дмитріївської, або Костянтина та Олени, церкви (1757).

Вірогідно, ним складено проекти дзвіниць на Дальніх (1754-61) та Ближніх (1759-62) печерах Києво-Печерської Лаври.

Перебудовано Трапезну Київського Софійського монастиря (1760-ті рр.) та Маріїнський палац (1776).

Складено проект келій (1766) Київського Межигірського монастиря (не збереглися),

Преображенної церкви та дзвіниці (1767-71) у Золотоноському Красногірському монастирі.

Разом з архітектором А. В. Квасовим працював над створенням (виконав скульптурне оформлення) Козелецького Різдвобогородицького собору (1752 - 63) та дзвіниці. Там же збудував будинок полкової канцелярії (1756-60).

Для творчості Г.-Б характерні композиційні прийоми: мальовнича пластика фасадів, рослинні орнаменти в декорі. Будучи найпослідовнішим представником українського бароко, перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові (церква Миколи Набережного у Києві на Подолі).

Г.-Б. пройшов свій шлях від бароко до класицизму і в історію культури України увійшов як архітектор-новатор. Відомий і як промисловець, який успішно торгував разом з синами у своїй крамниці на Подолі.

Збереглася епітафія, складена Г.-Б. на випадок своєї смерті: "Зде положено тіло киевского міщанина райцы Івана Григоровича-Барського (брата родного монаха Василія Григоровича-Барського, странствовавшего по разным землям й святым местам й описавшего в книгу все виденное), сей же брат его трудившийся в разных сооружениях, воду провел в различніе места, в городе сем от различных источников спод гор, а потом строил камения церкви, колокольні і покои. Первую зділав у Кириловским монастирі, звоницею, й брамою й погребами. Церков Покровскую й Набережно-Никольскую. У Козельці церков штукатуриею украшал й тынковал, й колокольню вновь построил у Золотоношском Красногорскім монастирі, церков, колокольні у Петропавловском монастирі, у Соборноуспенском монастирі з церквою, еще магазейн городской, й гостиной дом, жилые покои греческому монастиру й Юрию Дранчеву, реперовав Воскресенскую й Успенскую, у Межигорському монастирі келій, а сего 1785 умре, зде погребен... мая числа которому будет вечное упокоение".

У тексті епітафії пропущено число поховання. Мабуть, будівничий переживав тоді кризу або тяжко хворів. Проте помер він на шість років пізніше - 10.09.1791.

Про те, що, склавши епітафію, автор її жив і працював далі, свідчать документи: у грудні 1784 він їздив до Житомира, щоб підтвердити своє шляхетське походження, і 1787 подав папери до Київського магістрату, який 1787 визнав його шляхетський стан. У метричному зошиті за 1791 знайдено науковцем Л Проценко свідоцтво про те, що "преставився Іван Григорович-Барский, прежде смерти исповіди й святьіх тайн удостоин... Погребен священником Іосифом Сементовским сборне почину христианску... літ 78".

 

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Гулак-Артемовський Петро Петрович - ректор Харківського університету, поет

Гулак-Артемовський (Артемовський) Петро Петрович (ін. псевд. й криптоніми - П. Гулак, П. А. Г; Н-й, N, "Й" та ін.) (16.01.1790, м-ко Городище Київського воєвод., тепер місто, райцентр Черкаської обл.-1.10.1865, м. Харків) - ректор Харківського університету, поет. Батько Г.-А. був бідним сільським священиком дворянського походження. З 1802 Г.-А. вчився у КМА. 1813, закінчивши майже повний академічний курс, оселився у Бердичеві, де викладав у приватних пансіонах та в багатих родинах. У вільний час удосконалював знання з латини, французької й польської мов, історії. З 1817 - вільний слухач словесного відділення філософського факультету Харківського університету. Одночасно викладав студентам польську мову, а з 1818 - французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат. З вересня 1820 читав у Харківському університеті російську історію, географію та статистику. У жовтні 1820 витримав кандидатський та магістерський екзамени, 1821 дістав ступінь магістра словесних наук, захистивши дисертацію на тему: "О пользе истории вообще й преимущественно отечественной й о способе преподавания последней". У січні 1823 отримав кафедру російської історії, яку займав до 1849, спершу у званні ад'юнкта, а з 1826 - екстраординарного професора. З 1827 - інспектор Харківського інституту шляхетних дівчат. 1.09.1827 на університетському зібранні виголосив промову "Про деяку обізнаність з давніми слов'янськими звичаями і життєвим укладом", яка привернула увагу Московського товариства історії та старожитностей російських (Московское общество истории й древностей российских), яке 12.01.1828 обрало його своїм дійсним членом. Від 31 січня до 27 червня Г.-А., крім російської історії, читав лекції з естетики, загальної історії російської словесності та слов'янської мови. 19.09.1828 затверджений на посаді ординарного професора Харківського університету. 1829, 1833 та 1837 обирався деканом. 1831 на Г.-А. покладено керування навчальною частиною в Полтавському та Харківському інститутах шляхетних дівчат. З 8.12.1841 - ректор Харківського університету. Обіймав цю посаду два чотириріччя, після чого пішов у відставку, маючи чин дійсного статного радника, отриманий 13.01.1843. 17.01.1855 Харківський університет у день 50-річчя існування обрав Г.-А. своїм почесним членом. Був також членом Московського товариства шанувальників російської словесності (Московское общество любителей российской словесности), Королівського товариства друзів науки у Варшаві. Після виходу у відставку деякий час працював у Харківському і Полтавському інститутах шляхетних дівчат.

Літературну діяльність розпочав 1817. Друкував у журналі "Украинский вестник" російські переклади творів Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мільтона, Ж. Расіна, Ж. Деліля, П. Ж. Кребійона, Горація та ін. 1818-25 виступив з вільними перекладами публіцистично-філософських статей І. Красіцького та інших польських авторів ("Критика", "Нечто для сочинителей", "О поєзии й красноречии" та ін.). У дусі естетики просвітницького реалізму написані найкращі оригінальні твори Г.-А. українською мовою: "Справжня Добрість - писулька до Грицька Пронози" (1817), "Пан та Собака" (1848), "Солопій та Хівря, або Горох при дорозі" (1819), "Тюхтій та Чванько" (1819), "Батько та Син" (1827) тощо. Г.-А. - перший в укр. літературі автор доромантичної балади "Твардовський" (1827). Здійснив також вільний переспів балад А. Міцкевича "Пані Твардовські" та Й.-В. Гете "Рибалка". Його перу належить кілька переробок Горацієвих од. В останні роки створив ряд ліричних медитацій в яскравому народнопісенному дусі ("Не виглядай, матусенько...", "Текла річка невеличка" та ін). Кращі твори Г-А. збагатили культуру українського художнього слова, внесли нові елементи до української поетики (різностопний ямб, коломийковий вірш). Небожем Г.-А. був укр. композитор і співак С. С. Гулак-Артемовський (1813-1873).

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Данилевський Іван Лук'янович - доктор медицини, один з перших представників соціальної гігієни в Російській імперії

Данилевський Іван Лук'янович (р. н. невід., м. Київ - р., м. см. невід.) - доктор медицини, один з перших представників соціальної гігієни в Російській імперії. Навчався в КМА. Медицину вивчав у медико-хірургічній школі при Московському генеральному госпіталі. Удосконалювався у Геттінгенському університеті, де 1784 захистив докторську дисертацію "Про найкраще медичне управління". Присвятивши свою наукову працю проблемі удосконалення охорони здоров'я, Д. вимагав від держави й уряду прийняти на себе зобов'язання опікуватися здоров'ям населення, наголошуючи, що найкращим лікарем має бути державна влада. "Виліковування хвороб, - писав він, - знищення їх причин треба чекати не від лікарів та аптекарів, а лише від державної влади". Особливе місце в дисертації займають положення про необхідність проведення широких профілактичних заходів, організацію медичної допомоги, під час пологів, охорону здоров'я дітей, фізичного виховання молоді, запровадження санітарної освіти та рекомендації саніторно-гігієнічного характеру. Дисертація Д. мала чітко виражену соціальну спрямованість. "Яку користь, - запитував він, - лікарі принесуть державі, вилікувавши небагатьох за допомогою медицини, у той час як більша частина громадян передчасно помирає внаслідок різних хвороб, що виникають через погані умови життя, недостатню санітарну освіту та інші несприятливі соціальні умови". Праця Д. - перше з відомих соціально-гігієнічних досліджень, виконаних українцем. Видатний німецький клініцист того часу Петер Франк, який стояв біля витоків науки соціальної гігієни, повністю надрукував її у своєму журналі "Вибрані твори" як зразкову. В німецькій пресі вона отримала дев'ять позитивних відгуків.1786 Д. повернувся на батьківщину.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Дубровський Петро Петрович - колекціонер, бібліофіл, дипломат

Дубровський Петро Петрович (9.12.1754, Київщина - 9.01.1816, м. С.-Петербург) - колекціонер, бібліофіл, дипломат. Народився в українській шляхетній родині. До 1772 навчався у КМА. Працював у Синоді на посадах копіїста та підканцеляриста. Маючи намір завершити свою освіту за кордоном, 1778 виїхав до Парижа у складі церковного причту російсько - посольської церкви. Зарекомендував себе людиною високої освіченості, гідної поведінки, добрим знавцем мов. 1780 -1800 - секретар і перекладач російського посольства у Франції. У роки Великої французької революції Росія розірвала дипломатичні стосунки з Францією й відкликала посольство. Але Д. залишився як повірений у її справах. Він врятував архів посольства, вивіз його до Брюсселя, а потім до Гааги.

Д. здобув славу видатного колекціонера й бібліофіла. Живучи протягом 23 років у Парижі і виконуючи дипломатичні доручення у багатьох європейських столицях (Лондоні, Римі, Мадриді, Відні, Мюнхені), познайомився з багатьма письменниками, філософами, колекціонерами й почав збирати власну колекцію рукописних книг, автографів, історичних документів. Одне з перших його надбань - італійський ілюмінований кодекс Тіта Лівія на пергаменті, подарований йому Ж.-Ж. Руссо (1778). Колекція значно збагатилася у роки Французької революції. Він придбав документи з архівів Бастилії, Сен-Жерменського абатства, автографи різних діячів тощо. 1800 змушений залишити дипломатичну службу і переїхати до Санкт-Петербурга, куди перевіз і значну частину своєї колекції, що складалася більш як з 11 тис. рукописних книг V-ХІІ ст. та докум. XII-XVIII ст. 15 мовами, переважно західно-європейського походження. Серед них - рукописи східними мовами, а також слов'янські рукописи. Цю найбагатшу в Європі колекцію було оцінено в Лондоні у величезну на той час суму - 7 тис.гіней. Д. мав намір подарувати свою колекцію КМА, де він одержав не лише добру освіту, але й розуміння цінності давніх і сучасних рукописів, книг та історичних документів. Але цьому наміру перешкодила, очевидно, реорганізація КМА. 1805 Д. подарував свою колекцію імператорові Олександру І, за що одержав винагороду 15 тис. руб. Для збереження колекції при Імператорській Публічній бібліотеці створено т. зв. "Депо манускриптів", хранителем якого став сам колекціонер. Доля частини колекції, що залишилася в Парижі, невідома.

У Санкт-Петербурзі Д. займався літературною діяльністю, працював над книгою, яку назвав "Російський Плутарх, або Життя славетних мужів Росії з IX ст. по сьогодення", готував спогади про подорожі по Франції, Італії, Португалії з описами всіх визначних історичних та архітектурних пам'яток. Для видання цих книг мав намір влаштувати в Парижі російську друкарню, для якої навіть замовив шрифти. Очевидно, він поділяв ідеї Французької революції, оскільки збирався видати у своїй друкарні російською мовою "Декларацію прав людини і громадянина". Проте здійснити ці наміри йому не вдалося. Незалежний характер, почуття власної гідності, притаманні Д., стали причиною конфлікту з директором Імператорської бібліотеки О. Олєніним. 1812 він звільнив Д. з посади хранителя й змусив піти на пенсію. Д. боляче пережив свою відставку і з гіркотою писав, що за такий подарунок, як його колекція, в іншій країні він залишився б довічним почесним хранителем. Його навіть не запросили на офіційне відкриття Імператорської Публічної бібліотеки 1814, хоча саме його колекція додала їй слави. Помер у бідності й забутті.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Емін Федір Олександрович - мандрівник, письменник, зачинатель російської романістики, сатирик, перекладач, історик, філософ, викладач

Емін (Махмед-Емін) Федір Олександрович (6л. 1735, м. н. невід.- 18.04.1770, м. С.-Петербург, тепер РФ) - мандрівник, письменник, зачинатель російської романістики, сатирик, перекладач, історик, філософ, викладач. У біографії Е. багато неясностей, оскільки він сам оточував ореолом загадковості своє життя. Навіть прізвище Емін, ймовірно, псевдонім (у перекладі з турецької мови означає "надійний", "вірний", "начальник", "директор", "шеф").

Народився Е. у невеличкому містечку на укр. землях, що були під владою Речі Посполитої. Ще в ранньому віці осиротів. 1742 вступив до КМА. Жив у бурсацькому сирітському будинку, захоплювався "Подорожніми записками" В. Григоровича-Барського. Навчаючись у Києві, він, очевидно, крім мов, що вивчались у КМА як обов'язкові, оволодів також турецькою мовою. 1752 успішно закінчив КМА і вирушив у мандрівку до Константинополя. Побував також в Австрії, Італії, Португалії, Єгипті, Алжирі, Тунісі, де опанував ще кілька іноземних мов. Прийняв мусульманство, деякий час служив яничаром. 1761 прибув до Лондона і подав князю Д. О. Голіцину прохання про повернення в Росію. Назвавшись Махмед-Еміном, розповів вигадану історію свого життя як турецького "дворянина". Охрестився в домовій церкві князя Голіцина і отримав російський паспорт. У травні 1761 Е. з'явився у Санкт-Петербурзі і подав імператриці Єлизаветі Петрівні лист італійською мовою з проханням про призначення на службу, підписавшись як Теодоро Емінеску. У ньому описав своє життя ще фантастичніше, ніж у записці, поданій князю Д. О. Голіцину. При цьому підкреслив, що володіє сімома мовами, але російської не знає. Зараховано до Санкт-Петербурзького сухопутного шляхетського кадетського корпусу викладачем італійської мови з платнею 150 руб. на рік. Водночас викладав італійську мову в Академії мистецтв. 1763 - перекладач Колегії закордонних справ у чині титулованого радника. Збереглось прохання Е. від 1763 до канцлера М. І. Воронцова, в якому він просив про збільшення платні. Про себе Е. знову писав як про колишнього турецького підданого в полковницькому званні, що володів латинською, польською, турецькою, італійською, іспанською, португальською, англійською і французькою мовами. Згодом Е. переведено на посаду перекладача до Кабінету міністрів.

У Санкт-Петербурзі Е. уславився як письменник, публіцист, видавець, став першим російським романістом. З 25 книг, виданих ним, 7 - романи, що користувалися великим успіхом у читачів, перевидавалися. У мемуарах сучасників Е. можна знайти посилання на його твори. Зокрема, М. Карамзін писав, що у дитинстві зачитувався прозою Е., зауважуючи при цьому, що "романы, изрядно сочиненные, й разные нравоучения й описання разных земель с их правами й политикой в себе содержащие, суть наиполезнейшие книги для молодого юношества к привлечению их к наукам", підкреслював їхнє значення для утвердження високої моралі, оскільки вони відвертають від зла і прищеплюють любов до добра.

Улюбленою літературною формою Е. був любовно-адюльтерний роман. Спочатку він робив переклади таких творів, зокрема, переклав з італійської романи "Безщастный Флори-дор, история о принце рекалмуцком" (СПб., 1763); з португальської "Любовный вертоград..." (СПб., 1763); з іспанської "Горестная любовь маркиза де Толедо" (СПб., 1764) та інші. Згодом почав писати сам, використовуючи знання з життя різних країн, у яких побував. Один із найвідоміших любовно-адюльтерних романів Е. - "Непостоянная фортуна, или Похождения Мирамонда" (СПб., 1763), який складається з низки оповідань про незвичайні, навіть фантастичні пригоди турецького юнака Мірамонда у Греції, Алжирі та інших країнах. У долі одного з персонажів роману, друга Мірамонда - Ферідота, автор відобразив окремі епізоди власного життя. Тож роман є водночас автобіографічним. Письменник проголошував свої ідеї устами героїв, що жили у різних країнах світу, і це дало йому змогу критикувати неробство дворян, загальне неуцтво і низьку моральну свідомість російського суспільства. У романах "Непостоянная фортуна, или Похождения Мирамонда" та "Приключения Фемистокла" (1763) Е. подав власну програму суспільного розвитку.

Найвидатніший роман Е. "Письма Эрнеста й Доравры" у чотирьох томах (СПб., 1766) за фабулою та світоглядом близький до "Лії, або Нової Елоїзи" Ж.-Ж. Руссо. У ньому письменник зосередив увагу на особистому житті звичайних людей, художньо дослідив їхні внутрішній стан, емоції та почуття.

Яскравим проявом письменницького таланту Е. є його сатиричні твори: "Нраво-учительные басни" (СПб., 1764, 1789, 1793), "Сон, виденный в 1765 г., 1 января" (СПб., 1765), де висвітлювалися тогочасні устої Санкт-Петербурзької АН та Академії мистецтв, в Санкт-Петербурзі сухопутному шляхетному кадетському корпусі. Неопублікована комедія Е. "Ученая шайка", низка епіграм та політичних віршів були спрямовані проти російського письменника та історика М. Д. Чулкова, німецького дослідника давньоруської історії, члена Санкт-Петербурзької АН А.-Л. Шльоцера і особливо проти рос. письменника О. П. Сумарокова, який висміяв Е. у своїй комедії "Ядовитый". Дружні стосунки у Е. склалися з письменником і видавцем, випускником КМА В. Рубаном та російським письменником-просвітником (пізніше - в'язнем Шліссельбурзької фортеці) М. І. Новиковим, який у зв'язку зі смертю Е. опублікував співчутливу статтю у своєму "Опыте исторического словаря о российских писателях". Е. видавав журнал "Адская почта" (1769), один з найкращих сатиричних часописів у Російської імперії. У відомій полеміці "Всякой всячины" В. Рубана з "Трутнем" М. І. Новикова про значення сатири Е. був повністю на боці останнього, який засуджував не недоліки взагалі, а вказував конкретно на вади знайомих йому вельмож. "Адская почта" містила багатий матеріал, який усебічно показував життя російського суспільства XVIII ст. висміював і викривав недолугість виховної системи, неуцтво та невігластво, домостроївські засади родинних стосунків, пияцтво та гультяйство, сліпе копіювання іноземщини, корумпованість чиновництва, злочинність тощо.

Друкувалися в "Адской почте" оригінальні есе про Вольтера, Ж. Л. Р. д'Аламбера (Даламбера), В. І. Лукіна, М. І. Новикова, С. К. Наришкіна, В. Тредіаковського та інших видатних людей того часу. На сторінках "Адской почты" та часописів М. Новикова Е. виступив з гострою критикою О. Сумарокова та його оточення. Під нищівну критику Е. потрапив і М. Ломоносов за прислужництво цариці та її дворові.

Е. - автор історичних праць "Описание Оттоманской Порты" (СПб., 1767 - 69) та "Российская история" в 3-х т. (1767-69). Остання сприймалася тодішніми істориками неоднозначно, проте помітно вплинула на розвиток історіографії XVIII ст. Вершиною творчості Е. вважається філософсько-богословська праця "Путь к спасению", яка вийшла по його смерті (1780). У ній чітко простежується вплив ідей Г. Кониського, лекції якого Е., вірогідно, слухав ще у КМА. Ця праця перевидавалася кілька разів у XIX ст.

Смерть Е. була несподіванкою для його небагатьох друзів. На його могилу не поклали надгробну плиту. Так чинили з самогубцями.

Син Е., Микола Федорович Емін (п. 1814), працював у Петрозаводському намісницькому управлінні при Г. Р. Державіну, за його дорученням написав "Краткое описание образа жизни й свойств живущих в смежности с корелами шведских лапландцев", служив виборзьким губернатором. Був плідним письменником-сатириком, писав вірші, робив переклади з французької мови. Серед його праць - комедії "Затоки" (М., 1788), "Мнимий мудрец" (СПб., 1786), повість "Роза" (СПб., 1788), байка "Сильная рука владика" (1786), вперше опублікована у журналі "Правдолюбец" за 1801.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Єллінський Митрофан Микитович - ад'юнкт-професор, лейб-хірург, штатський радник

Єллінський Митрофан Микитович (1772, Курське, тепер РФ - 3.03.1830/31, м. С.-Петербург) - ад'юнкт-професор, лейб-хірург, статський радник. Народився у сім'ї священика. Очевидно, навчався у КМА (за А. Змеєвим - у Харківському колеґіумі), звідки 1792 вступив до Санкт-Петербурзької медико-хірургічного училища при Санкт-Петербурзькому генеральному сухопутному госпіталі. Ще під час навчання написав розвідку "О цинге" (1793). 1794 отримав звання підлікаря. За рекомендацією проф. Никона Карпинського, який помітив непересічні здібності Є., обраний на посаду прозектора анатомії. 1795 склав іспит, одержав звання лікаря і був обраний ад'юнкт-професором анатомії кафедри анатомії та фізіології, яку очолював Н. Карпинський. Однак Є. обірвав блискучу кар'єру науковця і 1796 став полковим лікарем лейб-гвардії Преображенського полку. З 1798 - штаб-лікар, з 1805 - головний штаб-лікар будинку для вдів та оператор у лікарні для бідних у Санкт-Петербурзі. 1810 виконував обов'язки помічника міського акушера Санкт-Петербурга. 1826 одержав звання лейб-хірурга. Нагороджений орденом св. Володимира IV ст.

Є. - автор численних наукових творів. Працюючи під керівництвом Н. Карпинського в галузі анатомії, запропонував на розгляд Санкт-Петербурзької державної медичної колегії праці "О сердце по-крытом кроме общего перикардия тремя отдельными оболочками", "О прибавочном печеночном канале" та "О камнях замешковавшихся в устье мочеточников" - всі надруковані у збірці 1805. Окремим виданням вийшла 1807 у Санкт-Петербурзі "Фармакопея для бідних". Крім опублікованих праць, деякі залишились у рукописах, зокрема: "О глистах" (1796), "О постоянстве паховых бубонов как симптоме венерической болезни" (1803). Помер Є. у Санкт-Петербурзі під час епідемії холери.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Жданович Інокентій - ігумен

Жданович, чернече ім'я Інокентій (р., м. н. невід. - 1731, Новопечерський Свенський м-р, біля м. Брянськ, тепер РФ) - ігумен. Навчався в КМА, по закінченні якої прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі, де проходив різні послушенства і згодом став ієромонахом. Адміністрація Києво-Печерської Лаври призначила Ж. ігуменом до одного зі своїх приписних монастирів - Дятловицького Спасо-Преображенського, що містився на території тогочасної Речі Посполитої (тепер Республіка Білорусь). 18.03.1722 Ж. скаржився архімандриту Києво-Печерської Лаври Й. Сенютовичу на утиски католиків і уніатів. До скарги додав копію прохання на ім'я повноважного російського посла при польському дворі М. П. Бестужева-Рюміна, завізовану Слуцьким архімандритом Феодосієм Волковичем та ігуменом Пінського Братського монастиря Каріоном, в якому вони свідчили про насильницьке захоплення уніатським єпископом Пінським і Туровським Феофілом Годебським Пінського Братського Куп'ятицького і Новодворського православних монастирів. 20.04.1728 Ж. призначили намісником приписного до Києво-Печерської Лаври монастиря - Новопечерського Свенського поблизу Брянська, де він невдовзі помер. По його смерті залишилися книги латинською, польською і слов'янською мовами. Як свідчив лаврський ієром. Антоній, цими книгами Ж. користувався під час перебування в Дятловичах. В особистому зібранні Ж. значилися, зокрема, "Євхологіон" ("Служебник") і "Требник" на "латинскім і греческім диалекте" (з поміткою бібліотеки Києво-Печерської Лаври), книги польською мовою "Казання на все недели" (в двох примірниках) і "Скарга", яку Ж. перед смертю заповідав бібліотеці Києво-Печерської Лаври.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Запольський Іван Гнатович - математик, фізик, астроном, професор, письменник

Запольський Іван Гнатович (1773, Бєлгородщина - 20.12.1810, м. Казань, тепер Респ. Татарстан, РФ) - математик, фізик, астроном, професор, письменник. Народився у сім'ї священика. Виховувався у Севській та Бєлгородській семінаріях. На початку 90-х рр. навчався у класі богослов'я КМА, 1796 - 99 в Московському університеті. Після його закінчення 3. призначено вчителем фізики та математики до казанської гімназії. 1804 перейшов на посаду ад'юнкта прикладної математики та фізики Казанського університету (завідував також фізичним кабінетом). Член ради університету (з 1807 виконував обов'язки секретаря ради). 1804 захистив дисертацію "Про найвище благо". За визначні досягнення у викладанні математики і фізики у січня 1810 3. обрано екстраординарним професором.

Крім своїх улюблених предметів, 3. захоплювався психологією. 1807 написав працю "Разсуждения о самолюбии" (1815), яка побачила світ лише після смерті 3. Автор поетичних та прозових творів моралізаторсько-дидактичного характеру, філософсько-етична концепція яких близька до вчення Г. Сковороди. Йому належать твори: "Желанная встреча" (1789), ода "Совесиль" (1797), поезія "Песнь божеству" (1798), повісті "Волшебник" (1798), "Обманутый мудрец" (1798), оповідання "Апреля первое число" (1798), нарис "Извозчик". Помер від хвороби серця.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Зіновіїв Климентій - поет і етнограф

Зіновіїв Климентій, Климентій Зіновіїв син, Климентія Трясця (серед. XVII ст. ймовірно, Правобережна Україна - після 1712, Чернігівщина) - поет і етнограф. Походив з незаможної родини, рано осиротів. "Безродный й отнюд сирота", - писав про себе. Певне, навчайся в нерк. школі, де і жив, а потім - у КМА, мешкав у бурсі. Молодим постригся у ченці, був монастирським писарем. Обходив усю Україну, збираючи пожертвування для монастиря, а також в її монастирських справах. Жив на Закарпатті, Волині, Київщині, у Слобідській Україні, на Запорозькій Січі, бував у Польщі, Білорусії, Литві, Росії. Знав церковнослов'янську, латинську, польську, російську мови, орієнтувався у білоруській та литовській мовах. Був дуже спостережливим, допитливим, багато думав і читав, любив не тільки церковні співи (сам співав "ірмолоя"), а й народні думи та пісні, кохався в малярстві. Мав схильність до віршування. Знаючи закони силабічної версифікації, свої спостереження і роздуми виливав у поетичній формі. Багато хворів, був у якомусь "гоненії", але дожив до похилого віку. Закінчив життя на Чернігівщині у сані ієромонаха.

Майже через 150 років після смерті 3. в одному з чернігівських монастирів український письменник-етнограф О. Шишацький-Ілліч натрапив на збірку його творів. Рукопис не мав ні початку, ні кінця, налічував 321 сторінку (з можливих 400) і поділявся на З частини: книжку віршів, що її поет готував до друку, збірку народних прислів'їв та приказок, розміщених за алфавітом, і віршів, дописаних 3. пізніше. О. Шишацький передав рукопис П. Кулішу, і 1859 в "Русской беседе" вийшла його розвідка: "Климентий, украинский стихотворец времен гетмана Мазепы". Розширену розвідку було надруковано в січневому номері журналу "Основа" за 1861. Вірші 3. викликали жваве зацікавлення, на них посилалися при розв'язанні спірних питань, використовуючи як історичні свідчення очевидця. Із збірки робив виписку народних афоризмів фольклорист і етнограф Опанас Маркевич, їх уводила в художні твори Марко Вовчок. На початку XX ст., працюючи над "Історією української літератури", І. Франко виділив окремо розділ під назвою "Климентій Трясця і Григорій Сковорода". Учений спирався тільки на уривки віршів, наведених Кулішем, бо існувала версія, що рукопис 3. загинув під час пожежі Кулішевого хутора. Франка приваблювало те, що вірші містять "дуже багато характерних рис для розуміння життя і побуту особливо нижчих народних верств придніпрянської України", дають "інтересний матеріал для змалювання культури початку XVIII ст." Проводячи аналогії між о. Г. Сковородою, дослідник писав: "Літературна і соціальна фізіономія обох однаковісінька, хоч у їх інтелігенції і моральному погляді на життя величезна різниця. Оба вони були учнями Київської академії, оба провели свій вік, блукаючи по Україні та сусідніх з нею країнах, у обох у їх творах крізь старосвітську форму проблискують іскри нових почувань і поглядів, критицизму й рефлекси, зароджується тип новочасного письменника, що виступає не як речник типових поглядів маси або приписів традиційної доктрини, але як індивідуальна поява зі своїми власними поглядами, виробленими сильно розвитим індивідуальним життям і думанням". 1909 С. І. Маслов віднайшов рукопис 3. у фондах бібліотеки Київського університету св. Володимира, а 1912 В. М. Перетц опублікував усю його поетичну спадщину. 1971 Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні видав повністю автограф 3., тобто вірші та "приповісті посполиті". Філологи, історики, етнографи, економісти та правознавці отримали безцінний матеріал (бл. 400 віршів і 24 тис. прислів'їв та приказок), який доповнює уявлення про Україну кінця XVII - поч. XVIIІ ст. Герої його творів - представники всіх верств і прошарків населення України. Це - селяни, козаки, ремісники, духівництво (чорне й біле), торговці, музиканти, малярі, шафарі (управителі, економи), судді, підсудки тощо. З гіркотою констатує поет, що людей бідних незрівнянно більше, ніж заможних, бачить, що довкола точиться жорстока боротьба за існування, коли "чловєк чловєка рад бы в єдин час згубыть, а гды б мощно, то могл бы живаго поглотить". Цінність творів 3. також у їхній худодній якості, зумовленій жвавістю образного мислення поета і органічним засвоєнням скарбів народної мови. Він продовжив демократичні традиції української літератури, які йшли від І. Вишенського, виступаючи предтечею Г. Сковороди, а далі й Т. Шевченка.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Золотницький Володимир Трохимович - юрист, письменник, філософ, перекладач

Золотницький Володимир Трохимович (1741, Київщина - після 1796, м. см. невід.) - юрист, письменник, філософ, перекладач. Народився в сім'ї сільського священика. Початкову освіту здобув від батька, вихованця КМА. У 50-х рр. 3. навчався в КМА. 1760 перейшов до Московського університету на філософський факультет. З червня 1762 - викладач німецької мови Санкт-Петербурзького сухопутного шляхетського кадетського корпусу, з 4.06.1764 - перекладач Московської камер-колегії, з 10.06.1765 - секретар П. І. Паніна. 1767 - депутат Комісії зі складання проекту нового Уложення законів Російської імперії від шляхетства Київського полку, де 1768 виступив з "пространными замечаниями" на "Проект прав благородних". 1769 - 70 брав участь в Бендерській кампанії під час Російсько-турецької війни 1768 - 74. Мав чин підполковника Дніпровського шкіперського полку. 1771 - 72 - голова Військової канцелярії в Криму. Був присутній під час підписання договору з кримським урядом. 1773 - 76 служив у Новоросійській губернській канцелярії, прокурором у Кременчуці (1781 - 84) і Катеринославі (1785 - 95), головою палати цивільного суду Катеринославського намісництва (1795 - 96). 12.03.1796 3. вийшов у відставку і невдовзі помер.

Активна літературна діяльність 3. припадає на 1760-ті рр. Кілька його невеликих творів і перекладів з'явились в "Полезном увеселении" М. М. Хераскова й журналі "Смесь", серед них: "Дух Сенеки..." (М., 1765), "Путешествие в другой свет" (СПб., 1766), "История разных героинь й других славных жен..." (СПб., 1767-68). 3. - автор кількох компілятивних трактатів з етики, про безсмертя душі та природне право. За словами митрополита Київського і Галицького Є. Болховітінова, "...много писал довольно нехудых од, сатирических писем й других стихотворений". Поділяв думки німецьких філософів про обов'язок людини перед суспільством. Вважав, що правилам співжиття і поведінки людини в суспільстві слід надавати перевагу перед усіма іншими науками. Таку думку було висловлено в передмові до збірки "Состояние человеческой жизни..." (1763) з присвятою графу О. Розумовському та в книзі "Общество разновидных лиц..." (1766), присвяченій гр. П. Паніну. Основні теми, які розробляв 3. у збірці, - благочестя, невдячність, підлабузництво та інші. До цієї групи праць належать і "Новые нравоучительные басни" (1763). В уявленні про людину 3., як і багато хто з вихованців КМА, виходив з її вроджених природних здібностей та внутрішніх прагнень до добра чи зла, що коригуються вихованням, в основі якого має бути пізнання самого себе і свого місця в суспільстві: "Всяк должен делать своє, к чему определяем, й не приниматься за то, что ему не свойствснно..." Вел. роль у формуванні суті людини 3. відводив релігії. Доказам існування Бога присвячено його працю "Разсуждение о бессмертии человеческой души..." (1768). 3. різко виступав проти деїстичних та механістичних ідей Вольтера та енциклопедистів у своїх "Доказательствах бессмертии человеческой души..." (1780). Вважав, що "Опровергать веру єсть вооружать одного на другого і вводить всеобщее бедствие..." У богословській полеміці використовував наукові аргуменги: ідею багаточисельності світів, систему світобудови М. Коперніка тощо. "По благости господней,- писав 3.,- удостоившись получить некоторое просвещение й будучи от природы склонен к уединению, нередко нахожу время упражняться в богомыслии, й оно-то составляет приятнейшие й сладкие часы моей жизии". Викладенню принципів, на яких грунтується людське суспільство, присвячено найвизначнішу працю 3. "Сокращение естественного права..." (І764), що була першим систематичним викладом теорії суспільного договору в Росії. 3. був також першим, хто звернувся до проблеми основних законів у російській юридичній літературі. Останній друкований твір 3. "Наставление сыну" (1796). Книги 3. користувалися великим попитом у студентів КМА, декілька примірників були в академічній бібліотеці.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Кашинський Іван Григорович - доктор медицини й хірургії, гоф-медик, кореспондент Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії

Кашинський (Кащинський) Іван Григорович (1770/70, м-ко Васильків Київської сотні Київського полку, тепер місто райцентр Київської обл. - 1846, м. см. невід.) - доктор медицини й хірургії, гоф-медик, кореспондент Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії. Народився в сім'ї священика Васильківської Покровської церкви Г. Кащинського. З 19.09.1783 вчився в Києво-Могилянській академії. 1789/90 навчальні роки був студентом класу риторики. 1793, після закінчення філософського класу, вступив до Санкт-Петербурзького медико-хірургічного училища при Генеральному сухопутному госпіталі. 1797 закінчив училище кандидатом медицини і хірургії і став палатним ординатором Санкт-Петербурзького Генерального сухопутного госпіталю. 1798 дістав звання лікаря 1-го класу і став лікарем у пологовому відділенні виховного дому у Санкт-Петербурзі. Після повернення з відрядження у Ліфляндію (1799) призначений лікарем Державного училища земляного будівництва. 1802 працював у Новому Осколі, 1803 - штаб-лікар Московського військового госпіталю. 1806 - лікар лейбгвардії Ізмайловського полку, який брав участь у воєнних діях проти французької армії (1806-07). 1807 - лікар Преображенського полку, 1808 - лікар 5-ї піхотної дивізії. Брав участь у Французько-російській війні 1812-15, отримав чин надворного радника. 1815 через хворобу перейшов на посаду професора до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. 10.05.1816 за наукові праці й проведення операцій у бойових умовах дістав звання доктора медицини й хірургії. У 1817-21 - гоф-медик, а 1824-31 - інспектор Тамбовської тимчасової лікарської управи.

Кашинський - автор перекладів з німецької та латинської мов, а також оригінальних праць з медицини. 1790 видав у Санкт-Петербурзі роботу В. Ріхтера "Полная диэтика". 1799 переклав з латинської мови і видав у Санкт-Петербурзі твір Й. Я. Пленка "Из-бранные предметы к судебной медицине относящиеся", яку доповнив сотнею додатків. Із власними додатками видав також переклад з німецької мови "Домашней аптеки" (СПб., 1842). Гашинський - автор капітальної праці "Краткая медико-хирургическая материя медика, или Наука о лекарствах, кои обыкновенно употребляются для врачевания внутренних и наружных болезней человеческого тела, выбранные из лучших писателей врачебного веществословия", ч.1-2, у якій подано класифікацію, опис фізико-хімічних властивостей та способи вживання понад 400 лікарських препаратів. Ця праця, видана Сснкт-Петербурзькою АН, була одним із найкращих підручників "матерії медики" того часу. Кашинський довів можливість лікування сечокам'яної хвороби за допомогою мінеральних вод, за що дістав 1803 звання штаб-лікаря. Свої думки про лікування мінеральними водами виклав у роботі "Способ составлять минеральные целительные воды", яка отримала премію і була видана казенним коштом.

Кашинський захоплювався повітроплаванням. Був одним з перших у Російській імперії, хто здійснив політ на повітряній кулі (24.09.1805, 1.10.1805).

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Козельський Яків Павлович (молодший) - письменник, філософ-просвітитель, викладач

Козельський Яків Павлович (молодший) (1728, сот. м-ко Келеберда Полтавського полку, тепер Кременчуцького р-ну Полтавської обл.- бл. 1794, с. Крутий Берег Лубенського пов. Київського намісн., тепер Лубенського р-ну Полтавської обл.) - письменник, філософ-просвітитель, викладач. Народився у сім'ї наказного сотника кобеляцького Павла Степановича Козельського. Брат депутата Комісії зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії Якова Козельського. Дядько Ф. Козельського. Дитячі роки провів у Келеберді та Кобеляках. Навчався у Києво-Могилянськії академії, де "постиг основы латини". 1742 згадується серед учнів класу граматики, які присягали імператриці Єлизаветі Петрівні. Закінчивши клас риторики, вирушив восени 1750 до Санкт-Петербурга, щоб продовжити освіту. 1750-52 вчився в університетській гімназії при Санкт-Петербурзькій АН. У квітні 1752 за клопотанням академіка Крашеніннікова, який 20.03.1752 писав про Ковельського у рапорті, що він "во всех оных науках поступает с прилежанием хвалы достойным", зарахований до університету, де вивчав філософію та математику. Курс філософії слухав у Й.-Ф. Брауна, а лекції з математики та фізики - у Г.-В. Ріхмана. Менше ніж через рік Ковельського призначено викладачем німецької мови в університетській гімназії; на цій посаді залишався до січня 1756. З 1755 - репетитор з німецької і латинської мов та математики у небожа прокурора Комерц-колегії Н. Самаріна. У липні 1757 звернувся до академічної канцелярії з проханням дозволити йому жити в будинку прокурора, щоб була можливість більше грошей виділяти на книги і речі, потрібні для навчання. 22.05.1757 подав чолобитну про звільнення з АН і вже через 4 дні отримав "абшит" і вступив на військову службу. За сприяння Самаріна зарахований гренадером до Преображенського полку і значився при коменданті І. Посагові. Дослужився до чину інженер-капітана артилерії (1764). Службу залишив 1766. Ще з початку 1760-х рр. викладав математику і механіку в Санкт-Петербурзькому артилерійському інженерному шляхетному корпусі. 1764 випустив навчальні посібники "Арифметические предложения", у передмові до яких задекларував себе прихильником дослідного методу. Одночасно з педагогічною діяльністю займався перекладами з французької та німецької мов. 1764-66 переклав 6 великих творів, чотири з яких - історичні. Причина такої спрямованості полягає в тому, що "чтение истории приносит людям пользу: она вместо сухих и скучных философских правил исправляет нам разум й поступки живыми и в натуре происходящими примерами". Завдяки Козельському читач ознайомився з двотомною "Датською історією" скандинавського просвітника Л. Гольберга; з книгою "Государь и министр" німецького історика, прихильника освіченого абсолютизму К.-Ф. Мозера, "Историей славных государей и великих генералов, с рассуждениями о их поступках й делах, собранные Й. Шоффиным. Из сочинений Роллена, Кревнера и других", ч. 1-2 (СПб., 1765), де протиставляються "мудрые законодатели" та "монархи-поработители"; і, нарешті, з "Ис-ториею о переменах, происходящих в Швеции в рассуждении веры и правления", ч. 1 - 2 (СПб., 1764-65) французького історика Р. О. Верто д'Обера. Козельський супроводжував переклади власними передмовами та примітками. На думку Козельського, всі біди й нещастя породжені бажанням одних людей підкорити своїй волі інших. Звідси всі насильства і війни. Закликав монархів утримуватись від загарбницьких воєн, які нічого, крім горя, не приносять народам. Козельський розвінчував суспільну нерівність і говорив про те, що кожна людина має працювати і користуватися усіма благами життя. Тому він протестував проти "праздности, неумеренности й других излишеств". З приводу політичного устрою писав, що "единоличие", крім як на війні, "весьма бесполезно". Одна людина не може необмежено керувати тисячами, вона має радитись зі "своими товарищами й поморниками". Серед оригінальних творів помітне місце належить "Философическим предложениям" (1768). Цю роботу було написано менше ніж за рік, коли Козельський працював секретарем 3-го депутатського Сенату, куди він вступив 1768. Книга складається із вступу та двох головних розділів: теорії філософії (логіки і метафізики) та практичної, або ж морально-повчальної (юриспруденції і політики). У цьому творі Козельський звертався насамперед до питання "прямой добродетели". На його думку, вона полягає в тому, щоб заради добробуту людей навчати їх ("просвещать их разум"). Козельський висловив оригінальну позицію: "Выполировать народ иначе нельзя, как чрез облегчение его трудностей". Тим самим Козельський протиставив загальноприйнятному для просвітників гаслу "Шлях до свободи лежить через просвіту!" діаметрально протилежне: "Свобода - шлях до просвіти!" Головне завдання філософії Козельський вбачав у віднайдені "правил", які ведуть до добробуту людської істоти. Вимагав правового обмеження свавілля державної влади. Рівність і безправність перед особою абсолютного монарха прагнув замінити рівністю перед законом. У цьому полягала суть теорії суспільного договору. Козельський спирався на французьких філософів: Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвеція, Вольтера та показав себе не лише знавцем сучасної йому західно-європейської просвітницької літератури, але й глибоким мислителем з власною позицією. Його книги посіли гідне місце у бібліотеці Києво-Могилянської академії завдяки М. Бантишу-Каменському.

Крім наук, творів, переклав і видав російською мовою трагедію англійського драматурга XVII ст. Отвея "Возмущение против Венеции" (СПб., 1764). 3 1768 - учасник "Собрания, стараюшегося о переводе иносгранных книг". Для нього переклав вибрані статті з "Епсусlореdіе, оu Dісtіопаіге гаіsоnnе des sсіеnсеs, des arts et des metiers" ("Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та ремесел"), опублікувавши їх у двох томах 1770. Серед них - "Діалектика", "Логика", "Мораль", "Нравоучение", "Политика", "Философия" та ін.

1770 у порядку старшинства по службі Козельський мав посісти вакантне місце обер-секретаря Сенату, але його кандидатуру було відхилено. У червні 1770 виїхав із Санкт-Петербурга до Глухова, де зайняв полковницький уряд у Малоросійській колегії. 1773 отримав у довічне володіння с. Крутий Берег, Петрівці та х. В'язівці Городиської сотні Лубенського полку з 60 дворами та 3 бездвірними хатами. За ревізією 1782, мав 793 душі обох статей. Восени 1778 через загострення хвороби вийшов у відставку в чині статського радника і оселився у своїх маєтностях. Тут він вивчав природничі науки, наслідком чого став твір "Рассуждения двух индийцев Калана и Ибрагима о человеческом познании" (СПб., 1788), у якій узагальнив зібрані ним дані різних наук, викладені у формі діалогу. 1784 дістав підтверджувальну грамоту на дворянство. 1786 повернувся у Санкт-Петербург, де перевидав "Механические предложения". 1791 - інспектор у гімназії для чужоземних одновірців, відкритій при Санкт-Петербурзькому артилерійському інженерному шляхетському корпусі, у якій навчались діти з грецьких сімей, що перейшли на бік Росії під час Російсько-турецької війни 1787-91. 18.07.1793 за станом здоров'я звільнився зі служби і виїхав із столиці у свої маєтності, де залишався до кінця життя. Мав сина Євграфа Козельського та дочку Катерину.

У родині Козельського, зокрема у його брата Якова Козельського, полтавського полкового осавула (1738-61), зберігався список Літопису Самовидця разом з працею Г. Граб'янки та інші документи. На його останній сторінці екслібрис "С числа книг осавула полкового полтавского Якова Козельского". Цей список, зроблений 1740 на Полтавщині, дістав назву "Ковельського". Разом із списком Іскрицького ліг в основу видання Літопису Самовидця, підготовленого О. Левицьким (К., 1878) і Я. Дзирою (К., 1971).

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Ломоносов Михайло Васильович - російський вчений, енциклопедист, природодослідник, філософ, поет, художник, історик

Ломоносов Михайло Васильович (8.11.1711, с. Денисовка біля м. Холмогори Архангельської губ., тепер с. Ломоносово Холмогорського р-ну Архангельської обл., РФ - 4.04.1765, м. С.-Петербург) - російський вчений, енциклопедист, природодослідник, філософ, поет, художник, історик. Народився в сім'ї поморянина, який займався морським промислом і торгівлею на власних суднах. Початкову шкільну освіту здобув у рідних місцях, де вперше познайомився з представниками київської вченості. 1712-30 церковного й культурного життя в Холмогорській єпархії очолював вихованець Києво-Могилянської академії, єпископ Холмогорський і Важеський В. Волостковський. З його появою в Холмогорах, пишуть дослідники життя Ломоносова, "на север хлынули воспитанники Киевской й Московской академій". 1714 Волостковський відкрив при Карельському Миколаївському, а 1723 при Холмогорському Преображенському морях словенські школи. Учителями, зокрема, в Холмогорській, були могилянці Лаврентій Волох, І. Каргопольський. Священиком Курейської (Куростровської) парафії, до якої належало й село Денисовка, став колишній студент Києво-Могилянської академії Федір Кардашевський. Близько 1724 Ломоносов пішов до Холмогорської школи, де викладали вихованні Києво-Могилянської академії (вивчав церковно - слов'янську, латинську і грецьку мови). Тут або, як вважає дехто з дослідників, ще в домі священика Ф. Кардашевського, де Ломоносов розпочинав навчання, він познайомився з "Граматикою словенською" М. Смотрицького, одного з перших ректорів Києво-Могилянської академії, й "Арифметикою" Леонтія Магницького, які він уже в зрілому віці називав не інакше як "вратами своей ученості". Саме через київських учителів у Ломоносова зародився великий інтерес до літератури й художнього слова. Цьому, зокрема, сприяло його знайомство з Псалтирем, перекладеним у віршах вихованцем Києво-Могилянської академії С. Полоцьким. Як писав Ломоносов у листі до М. І. Новикова 1772, читав він цей Псалтир "неоднократно... й пристрастился к стихам й получил желание обучаться этому искусству". Пізніше сам здійснив віршований переклад Псалтиря, дуже подібний до перекладу С. Полоцького. Серед учених людей Куростровської волості й Холмогор побутував також "Синопсис", виданий 1674 у Києво-Могилянській академії (як свідчив напис на задній дошці одного з тамтешніх примірників).

15.01.1731 Ломоносова зараховано до першого класу Московської слов'яно-греко-латинської академії - фари. За півтора року закінчив всі три граматичні класи й перейшов 1.09.1732 до класу піїтики. Викладачами Ломоносова від фари до філософії були могилянці І. Лещинський, Ф. Квітницький, Порфирій Крайський, А. Кувечинський та інші, ректорами - Г. Концевич, С. Калиновський. Перший біограф Л. І. Верьовкін 1784 зазначав, що допитливий юнак у вільний від занять час "рылся в монастырской библиотеке", тобто в бібліотеці Московського Заіконоспаського монастиря, при якому була Московська слов'яно-греко-латинська академія. Саме у рік вступу Ломоносова до Академії єпископ Рязанський і Муромський Г. Чужинський заповів їй власну бібліотеку - 365 томів, які й поклали початок академічній бібліотеці. В ній були праці античних письменників, отців християнської церкви та інших богословів, історичні і філософські твори, посібники до вивчення іноземних мов - від давніх до новітніх, праці письменників Нового часу. У жовтні І734 Ломоносов вирушив до Києво-Могилянської академії. Вперше про це написав зі слів самого Ломоносова академік Я. Штелін. З приводу поїздки Ломоносова до Києва висловлювалися різні припущення. За однією із версій причиною було його виключення з Московської слов'яно-греко-латинської академії за те, що він безпідставно вказав на своє дворянське походження. Вірогідно, задум відвідати Києво-Могилянську академію визрів у Ломоносова під впливом київських учителів та учених і за підтримки найвпливовішого на той час в Росії могилянця Т. Прокоповича. За переказами, після виключення Ломоносова він взяв його під свій захист: "Не бійся нічого, хоча б під калатання великого Московського соборного дзвону оголошуватимуть тебе самозванцем - я твій захисник". Ректор Г. Концевич не лише поновив Ломоносова в студентах, але згодом зарахував його до 11 найкращих вихованців, кандидатів до Санкт-Петербурзького академічного університету. Тобто двічі, як емоційно зазначають сучасники Ломоносова, Т. Прокопович "оказал великую услугу отечеству - он даровал России Ломоносова".

У жовтні 1734 Ломоносов був уже в Києво-Могилянській академії. Час перебування в ній дослідники визначають по-різному: або 4 місяці, або до кінця 1734/35 навчального року. Відомо, що взимку (в листопаді-грудні) 1735 він був уже в Москві, вірогідно, якраз у зв'язку з переведенням до Санкт-Петербурзького академічного університету.

На той час Києво-Могилянська академія мала славу найвідомішого освітнього й культурного центру. Саме в Києво-Могилянській академії найкраще було розроблено теорію поезії й ораторського мистецтва, був високий рівень викладання латини, філософії й вищої математики. Існувала розвинена мистецька школа, славилася академічна бібліотека з її рукописними зібраннями. Очевидно, що Ломоносов відвідував окремі лекції, багато часу проводив у академічній бібліотеці. Петербурзькою дослідницею Г. М. Мойсеєвою виявлено понад 40 друкованих книг і рукописів, які в той час належали Києво-Могилянській академії, на сторінках яких Ломоносов залишив безліч різноманітних поміток (треба врахувати, що не всі книги нею опрацьовані та й не всі збереглися). Студіював Ломоносов праці з історії та філософії, поетики і риторики, підручники з латинської і грецької мов, давні літописи. Зокрема, це "Печерський патерик" та лаврський збірник початку XVIII століття, що складався з "Літописця келейного" Д. Туптала (Ростовського) й додатка каталога митрополитів Київських. Обидві праці Ломоносов використав згодом у своїх творах: "Кратком россійском л'ътописцъ с родословієм" (1760), "Древней российской истории", ч. 1-2 (СПб., 1766) та написаній ним 1764 праці "Идеи для живописних картин из россійской исторіи". Увагою Ломоносова користувалися курси академічних професорів з філософії за 1702-33 роки. На їхніх сторінках теж виявлені помітки. Вивчав поетики, особливо поетику Т. Прокоповича "Dе агtе роеtіса libгі III аd иsum еt іnstіtutіоnеm studіоsае іuvеntutіs гохоlаnае dісtаtі Кііоvіае іn огthodoха асаdеmіа МоhуІаеаnа аnnо Dоmіnі 1705" ("Три книги про поетичне мистецтво для вжитку і вдосконалення студіюючої української молоді, прочитані в Києві у православній Могилянській академії року Божого 1705"), яка тривалий час була незмінним керівництвом для теоретиків поезії. Надзвичайно ретельно опрацьовував латинську граматику Альвара, на сторінках якої залишив найбільше поміток, вивчав теорію силабічного і силаботонічного вірша, що викладалась у Києво-Могилянській академії. Пізніше на її основі Ломоносов у "Письмах о правилах россійскаго стихосложенія" (1739) і "Кратком руководстве к красноречию" (1743/44 і 1747/48), теоретично обґрунтував і утвердив силаботонічну систему російського віршування. 1755 вийшла "Россійская граматика" Ломоносова, яку, за твердженнями дослідників, було написано під впливом "Граматики словенської" М. Смотрицького. Зацікавився технологією добування корисних копалин, солеваріння, виготовлення смальти для мозаїк і кольорового скла. Збереглося понад 20 творів, виконаних Ломоносовим та його учнями (портрети, ікони, ландшафти) в мозаїчній майстерні, відкритій вченим з урахуванням київського досвіду. Серед них "Нерукотворний Спас", "Богоматір", панно "Полтавська баталія" та інші. Одночасно Ломоносов вивчав історію та географію України, знання яких виявив, зокрема, у відомій полеміці з Г.- Ф. Міллером (1749), де він наводив назви архітектурних та історичних пам'яток Києва, дніпровських порогів - Козацький, Ненаситець, імена київських князів та інших, в тому числі, перебування Ломоносова у Києво-Могилянській академії, почерпнуті в ній знання мали на молодого вченого плідний вплив і склали частину того ґрунту, на якому розвинувся згодом багатогранний талант Ломоносова - вченого, історика, географа, мовознавця, засновника нової російської мови, літератури, поезії.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Лящевський Василь - мовознавець, професор, ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії, архімандрит

Лящевський (Лащевський) Василь, чернече ім'я Варлаам (бл. 1704, м-ко Кобильниці Перемишльського пов. Руського воєвод., тепер Респ. Польща - 28.07.1774, м. Москва) - мовознавець, професор, ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії, архімандрит. Народився в сім'ї священика. Навчався в Києво-Могилянській академії. 1732/33 навчальні роки - студент класу філософії. 15.03.1733 разом зі студентами-філософами, які відмовилися слухати лекції професора С. Калиновського, засуджено Р. Заборовським, тоді протектором Києво-Могилянської академії, до тілесного покарання. Як студента, здібного до іноземних мов, найкращого учня мовознавця професора С. Тодорського, на кошти Р. Заборовського направлено до європейського центру орієнталістики - університету Галле. Повернувшись у Києво-Могилянську академію, слухав 1739/40 навчального року богослов'я і одночасно викладав у класі фари (аналогії). Ґрунтовні знання й педагогічні здібності дали змогу Лящевському порушити ієрархічні учительські щаблі просування від нижчого класу до вищого, бо вже наступного 1740/41 навчального року він - викладач піїтики. Уклав для студентів як посібник з поетики трагікомедію "О награждении в сем свете приисканных дъл мзды в будущей жизии вечной". 1740 прийняв чернечий постриг. 1741/42 навчального року викладав риторику і після виклику С. Тодорського до Москви (травень 1742) заступив його на посаді професора "священних мов" - єврейської і грецької.

1744 переклав для великого князя Петра Федоровича з грецької "Зерцало должности государем". 1746 склав латинською мовою за матеріалами лекцій С. Тодорського граматику грецької мови "Книга мистецтва настанов з грецької мови, ...представлена у Києво-Мо-гилянській академії", яку було видано у Вроцлаві того самого року. Згодом учень Лящевського, й викладач грецької мови Києво-Могилянської академії Г. Щербацький доповнив граматику, а М. Бантиш-Каменський, який навчався у Києво-Могилянській академії в 1745 - 54, поділив її на параграфи, долучив хрестоматію й видав 1779 у Лейпцигу, де її видавали ще кілька разів. Переклад російською мовою було здійснено студентом Києво-Могилянської академії В. Петровим ("Греческая грамматика...". СПб., 1788). 1746/47 навчального року Лящевський - професор богослов'я й префект Києво-Могилянської академії. Але у травні 1747, не скінчивши читати курс, змушений за ухвалою Синоду "немедля" виїхати до Санкт-Петербурга для перегляду й виправлення слов'ян, перекладу Біблії. Як винагороду в Києві за Лящевським залишили ігуменство у Межигірському монастирі.

Після успішного завершення роботи над Біблією Лящевський отримав архімандритство у Московському Донському Богородицькому монастирі. 23.06.1753 призначений ректором Московської слов'яно-греко-латинської академії як "искусный й известный человек" і отримав архімандритство в Московському Заіконоспаському монастирі, але останнім керував через намісника. 1754 - 58 - член Синоду з місцем проживання у Санкт-Петербурзі. На початку 1770-х років подарував Києво-Могилянській академії 4000 рублів, з умовою, щоб на проценти з них утримувалися викладачі грецької і єврейської мов і закуплялися навчальні посібники з цих предметів. 1774 заповів ще 3000 рублів з тією ж метою й 872 книги для академічної бібліотеки.

Помер у Москві в сані архімандрита Донського монастиря, похований у монастирській Сретенській церкві.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Максимович Іван Петрович - генеральний писар, перекладач, бібліограф, редактор, лексикограф

Максимович Іван Петрович (вірогідно, 1670-ті рр., вірогідно, полк. м. Ніжин, тепер райцентр Чернігівської обл. - 1.08.1732, ймовірно, м. Москва) - генеральний писар, перекладач, бібліограф, редактор, лексикограф. Народився у сім'ї значкового товариша Петра Васильківського, що був "в обороні І. Мазепи" (п. 1711). Онук Максима Васильківського (Печерського) (п. між 1694 і 1698). Вчився у КМА, яку закінчив на початку XVIII ст. Прийнятий військовим канцеляристом до полкової канцелярії Ніжина, де на той час його дядько Дмитро Максимович займав посаду полкового судді. Максимович також став довіреною особою гетьмана І. Мазепи. Виконував його депутатські доручення. 1704 їздив до польського короля Авґуста ІІ Сильного.

Після поразки в Полтавській битві Максимович разом з гетьманом І. Мазепою емігрував. 1710 обраний генеральним писарем в уряді гетьмана П. Орлика. 1710 - 11 разом з полковником Дмитром Горленком і генеральним суддею Климом Довгополим брав участь у переговорах з кримським ханом Девлет-Гіреєм, які завершилися укладенням союзного українсько-кримського договору, що мав антиросійське спрямування. У грудні 1711 відправлений гетьманом П. Орликом з депутатською місією до Стамбула для укладення україно-турецького союзу, спрямованого проти Росії, але політична ситуація і плани шведського короля Карла XII змінилися, і тому українське посольство, опинившись в ізоляції, змушене було затриматися в Стамбулі на тривалий час. Більше того, цар Петро І, дізнавшись про місію представників П. Орлика, наказав вислати їхніх найближчих родичів до Москви, що й було здійснено в квітні 1712. Серед них був і брат Максимовича Степан Максимович. Ці тяжкі обставини змусили українських посланців шукати можливості повернення на батьківщину. Звернувшись із проханням про посередництво до патріарха Єрусалимського, на початку 1714 вони отримали від російських послів амністію та дозвіл повернутися в Україну, куди вирушили у березні 1715. Однак на батьківщині колишні прибічники І. Мазепи прожили недовго, оскільки царським наказом їм було звелено жити в Москві. Життя в російській столиці для депортованих українців було тяжке: лише через кілька місяців Максимович почав отримувати гроші на харчування - по 10 коп. на день. У Москві Максимович захопився літературною діяльністю. 1718 закінчив переклад книжки медитативних елегій брюссельського єзуїта Германа Гюго, 1587-1629) "Желания благоговейные", 1624); нині відомі чотири списки цього перекладу, які зберігаються в РНБ (СПб.) та в БРАН (СПб). Після цього перекладу Максимович почав працювати над великим латино-слов"яно-російським словником (1718-24). Максимович, як він сам говорить у передмові до словника, користувався також латинським словником Амброджо Калепіно (1435-1511). Праця Максимовича була величезною: це можна бачити як стосовно латинського реєстру, де Максимович не обмежився вищезгаданими джерелами і вніс нові слова та вирази, так і щодо перекладної слов"яно-російської частини, де лексикографічна обробка матеріалу супроводжується постійним вживанням нових синонімів. Максимович мав намір подарувати словник імператриці Катерині 1 на день її коронації (1724) в надії, що вона накаже надрукувати його "Лексикон". Але, на жаль, словник довго залишався в рукописі. Нині відомі два його примірники, які зберігаються в РНБ (СПб.) та в БРАН (СПб.) (в останньому передмова завершена і більш досконала, а в словниковій частині містяться доповнення). 1991 перший примірник надруковано у факсимільному виданні О. Горбача (Рим, 1991). 1722-26 Максимович працював справщиком Московської синодальної друкарні з оплатою 110 руб. на рік та виконував обов'язки бібліотекаря її книгосховища. 1722, за наказом імператора Петра 1 йому разом зі справщиком Андрієм Івановим було доручено скласти каталог бібліотеки. Однак основну частину роботи перебрав на себе Максимович, який працював з великою відповідальністю та цілеспрямованістю. Праця над каталогом затяглася майже на 5 років. Закінчений "Каталог универсальный" зберігся в двох повних списках - у РГБ (М.) і в Науковій бібліотеці Казанського унституту. Одночасно Максимович займався редакторською роботою: у січні 1724 разом з іншими справщиками він завершив звірку "Цветной Триоди" (К., 1723) з московським виданням (нині у РГИА, СПб.); після цього разом з Йосипом Кречетовським правив мову і стиль перекладу А. К. Барсова "Аполлодора граматика афинейскаго библиотеки, или О богах", виданого 1725. У цей саме час Максимович закінчував роботу над своїм словником.

1726 викрито крадіжку зі скарбниці друкарні. 1 хоча ім'я Максимовича з кримінальною справою не пов'язувалося, на нього надійшов донос друкарського канцеляриста Кирила Афанасьєва, в якому Максимович звинувачувався у зраді через свою підтримку І. Мазепи. Його було визнано "неблагонадійним" і за наказом Синоду в грудні 1726 усунено з посади в друкарні.

В останній період свого життя в Москві Максимович вивчав великий скарб арабських монет, знайдений 1707 у Києві. У жовтні 1728 (у двох списках вказано березень 1730) він переклав з латинської мови посібник з медицини "Ковчежец медицинский" (відомі чотири списки XVIII ст.); підпис "пребедный страдалец малороссиянин Йван Максимович" дуже виразно говорить про його настрій того часу. В кінці грудня 1730 поширилася чутка, що Максимовичу дозволено повернутися в Україну. І хоча Максимович все життя до цього прагнув, навряд чи це йому вдалося здійснити.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Мартос Іван Романович - історик, поет

Мартос Іван Романович (бл. 1760, сот. м .Глухів Ніжинського полку, тепер райцентр Сумської обл. - 4.04.1831, х. Парк-Трудолюб Миргородського пов. Полтавської губ., тепер с. Трудолюб Миргородського р-ну Полтавської обл.) - історик, поет. Походив із козацької старшини Лохв. сотні Лубенського полку. Праправнук Мартина Матроса, лубенського полкового судді (1698-1706), син значк. товариша Романа Матроса, двоюрідний брат історика О.І.Матроса. Навчався в Києво-Могилянській академії, по закінченні якої (1778) був секретарем у гетьмана К. Розумовського. З 1796 до 1816 - столоначальник і директор департаментів у Міністерстві юстиції (Санкт-Петербурга). Дружив і листувався з етнографом, істориком, агрономом В. Ломиковським, письменником В. Капністом, міністром юстиції Д. Трощанським, близько знався з сенатором В. С. Томарою. З 1813 - колезький радник. Кавалер орденів св. Анни II ст. і св. Володимира IV ст. 1815 пішов у відставку, захопився дослідженнями літописної спадщини Київської Русі. 1819-29 чернець Києво-Почаївської лаври, збирав і переписував історичні документи в київських монастирях та архівах. Уклав каталог бібліотеки Д. Трощанського в с. Кобинці. 1810-16 -учасник петербурзьких "масонських лож". Захоплювався містицизмом. Цікавився творчістю Г. Сковороди. З 1830 переїхав до свого друга В. Ломиковського в Парк-Трудолюб, де й помер. Похований у Трудолюбці на родинному цвинтарі Ломиковських. На знак своєї поваги до друга В. Ломиковський спорудив на його могилі пам'ятник, автором якого є відомий скульптор І. П. Мартос, дядько Матроса. Поховання не збереглося. Пам'ятник на могилі зруйновано за радянської доби; його фрагмент довго лежав у с. Трудолюб без догляду. Знайшов його 1986 краєзнавець Л. О. Розсоха. Зараз пам'ятник зберігається в історико-краєзнавчому музеї с. Шахворостівка Миргородського району Полтавської області.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Мезенець Олександр - музикант, теоретик музики

Мезенець (Стремоухов) Олександр (1620-ті рр. XVII ст., м. Новгород-Сіверський Чернігівського воєвод., тепер райцентр Чернігівської обл. - після 1677, м. см. невід.) - музикант, теоретик музики. Навчався у КМА близько 1640-х рр. У 50-х переїхав до Москви, ймовірно, разом з відомим композитором І. Календою, котрого цитував у книзі "Граматка пенія мусикійскаго или известного правила в слоге мусикійском, в них же обретаются шесть частей им разделеній" (Смоленськ, 1677) Микола Дилецький. З 1657 М. - справник Московського печатного двору. Прийняв чернечий постриг у Звенигородському Новоєрусалимівському Вознесенському монастирі Московської єпархії. З 1668 член собору цього монастиря. Очолив комісію, яка мала провести виправлення московських церковних книг та реформу самого церковного співу і музичної нотації "крюкового знамени". Один з авторів теоретичної праці "Азбука знаменного пения" (1888), яка є найповнішим викладом теорії знаменного співу.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Огранович Яків Михайлович< - бунчуковий товариш, полковий суддя, обозний, правник

Огранович (Огронович) Яків Михайлович (бл. 1700, м. н. невід.- після 1772, Прилуцький полк, тепер Прилуцький р-н Чернігівської обл.) - бунчуковий товариш, полковий суддя, обозний, правник. Походив з козацько-старшинської родини, представники якої тривалий час обіймали уряди в Лохв. сотні Прилуцького полку. Його батько Михайло Григорович Огранович служив полковим суддею (1709-16), потім обозним (1717-37) Прилуцького полку, їздив до Санкт-Петербурга разом з генеральним осавулом В. Жураківським і суддею Гадяцького полку Г. Граб'янкою з дорученнями від гетьмана І. Скоропадського.

Огранович навчався в Києво-Могилянській академії (1715-17 - студент класу філософії). Латинську мову вивчав разом зі своїми товаришами В. Лисаневичем та В. Стефановичем. 1729 усі троє залучені гетьманом Д. Апостолом до роботи в Кодифікаційній комісії (1728-43). Влітку 1738 був у поході до фортеці Рясної на прикордонну лінію. Взимку 1739 брав участь у битвах з татарами під містечками Городище та Кобеляки, ходив зі своїм полком під Хотин та Ясси. 1734-60 - суддя Прилуцького полку, 1767-70 - обозний. 1744 разом із козацькою старшиною відповідав за підготовку урочистостей з нагоди приїзду в Україну імператриці Єлизавети Петрівни. Отримав абшит (1772), доживав вік у своєму маєтку під м. Прилуки на р. Удай.

Був одружений з дочкою протопопа с. Краснопілля Короп. сотні Коколевського. Син Ограновича Василь Огранович служив з березня 1740 військовим канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії, пізніше - підсудком у Прилуцькому земському суді.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Орлик Пилип Іванович - публіцист, дипломат, генеральний писар, гетьман України в екзині

Орлик Пилип Іванович (11.10.1672, с. Косуть Ошмянського пов., тепер Лит. Республіка - 25.06.1742, м. Ясси, тепер Румунія) -публіцист, дипломат, генеральний писар, гетьман України в екзилі. Походив з роду чеських бояр, який згадується у джерелах ще 1121. Одна з гілок цього роду в XV ст. під час Гуситських воєн переселилася на схід. У XVII ст. родина Орликів мешкала біля м. Вільно, де й народився Орлик. Його батько Степан Орлик загинув на 51-му році життя у польсько-турецькій війні під Хотином, коли сину виповнився лише один рік. Виховувала його мати Ірина, яка походила з православного роду Малаховських. У молоді роки Орлик разом із родиною переселився в Україну. Освіту здобув у Віленському єзуїтському колегіумі та в Києво-Могилянській академії, де навчався до 1694. Виявив особливий хист до філософії і богословських наук, історії, поетики, риторики і логіки. Природний розум і блискучі знання Орлика помітив С. Яворський, котрий був тоді професором Києво-Могилянської академії. Між ними встановились приязні стосунки, які збереглися на все життя.

Орлик вільно володів, крім української мови, польською, болгарською, арабською, латинською, німецькою, шведською, церковнослов'янською, ймовірно, турецькою. Умів ясно, логічно і переконливо складати листи, звернення та маніфести, послуговуючись бароковим стилем. Мав велику бібліотеку, що загинула у спаленому царським військом Батурині.

По закінченні Києво-Могилянської академії працював кафедральним писарем Київської митрополії, від 1700 - в Генеральній військовій канцелярії молодшим писарем, а з 1706 зайняв посаду генерального писаря.

Визначальну роль в житті й державній кар'єрі Орлика відіграв гетьман Іван Мазепа. З часом Орлик став одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана. Один з біографів І. Мазепи, А. Єнсен, говорячи про оточення гетьмана, так охарактеризував Орлика: "З усіх мазепинців це найяскравіша постать. Який патріотизм, яка енергія, а освіта! Він міг бути канцлером великої імперії, не те що генеральним писарем у козаків. Що мене вражає, це його великий інтелект і освіта". Після поразки гетьмана І. Мазепи Орлик з сім'єю пішов у вигнання. Після смерті І. Мазепи у м. Бендери (Молдавія), що належало тоді Османській імперії, 5.04.1710 на козацько-старшинській раді одноголосно обраний гетьманом України.

Під час обрання Орлика гетьманом із козацькою старшиною було укладено угоду, яка ввійшла в історію під назвою "Конституція прав і свобод Запорозького Війська", тобто всієї Козацько-Гетьманської держави. Цей твір української державної і політичної думки початку XVIII ст. за своїми ідеями, демократичними засадами, спрямуванням не мав на той час аналогів у Європі. Навіть французькі просвітники ще лише наближалися до розробки тих громадянських ідей, що були закладені в проекті Конституції Орлика. У підготовці Конституції поряд з Орликом брали участь козацько-гетьманська старшина, представники запорозького козацтва. У своїх спогадах Орлик зазначав: "Були зі мною на нарадах люди світського й духовного стану та численні знатні особи, що відвозили наші рішення на Україну".

У вступі до Конституції Орлик пояснював, чому Україна пориває з Московщиною: звільнившись від польського панування, Україна прилучилася до Московської держави як рівна до рівної, але російський царизм порушив умови договору і накинув на "народ вільний козацький, собою ніколи не завойований, невольниче ярмо". Тому звільнення України почав ще Б. Хмельницький, а продовжували його інші гетьмани, й особливо "славної пам'яті гетьман ясновельможний Іван Мазепа".

У статтях проекту "Конституції..." передбачалося встановлення національного суверенітету, визначення кордонів української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства: законодавчої (виборна Генеральна рада), виконавчої (гетьман, гетьманська старшина) і судова влади. Влада гетьмана мала бути обмежена постійною участю в управлінні представництва від козацької старшини, городових полковників, родового козацтва. У статтях визначалися засади організації, структура, джерела матеріального забезпечення Запорозького низового війська, що "заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й землі".

Проект Конституції зобов'язував гетьмана здійснювати нагляд за діяльністю адміністрації, захищати населення від свавілля з її боку.

Вся наступна діяльність Орлика була присвячена боротьбі за звільнення України. Він всіляко намагався привернути увагу світу до української визвольної боротьби, організувати антимосковську коаліцію. 1712 звертається з маніфестом до правлячих кіл європейських держав: "Козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб добитися своєї волі". Майже одночасно з маніфестом Орлик написав "Вивід прав України", де обстоював перед усіма європейськими державами право українців на вільне, незалежне існування. Козаки мають за собою право людське і природне, одним із головних принципів якого є: "Народ завжди має право протестувати проти гніту і повернути вживання своїх стародавніх прав". Застерігав, що коли Україна не одержить підтримки у боротьбі за незалежність від Росії, то ціла Європа і кожна з її держав "зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави".

Окрім союзного договору зі Швецією, він також уклав 1710 союзний договір із Кримським ханством, за яким воно визнавало незалежність України і давало зобов'язання не припиняти війни з Росією без погодження з гетьманом. 1712 Туреччина визнала владу Орлика на Правобережній Україні та на Запорожжі. За дорученням Орлика брат дружини генерального осавул Г. Герцик вів переговори з донськими козаками булавінцями, які знайшли притулок на кубанських землях. Але орієнтувався Орлик передусім на запорозьке військо та українське населення, до якого писав немало звернень, листів, посилав своїх представників.

Весною 1711 військо Орлика вирушило в Україну. Завдяки підтримці місцевого населення міста здавались без бою. Досить швидко більшість правобережних козацьких полків, крім Білоцерківського, перейшли до Орлика й визнали його гетьманом. Військо гетьмана І. Скоропадського, підлеглого Москві, під проводом генерального осавула Степана Бутовича було розгромлене, а сам Бутович здався в полон. У кінці березня війська Орлика зазнали невдачі під Білою Церквою, кримські татари, союзники Орлика, призупинили бойові дії і почали грабувати населення, залишили Орлика і польські частини. Орлик відступив до Молдавії.

1713 гетьман здійснив ще один невдалий похід на Україну. У цей час турки підписали мир з Московією і зажадали від Карла XII залишити їхні володіння. За таких обставин Орлик з родиною 1714 залишив Бендери. Разом з ним із Бендер виїхали А. Войнаровський, небіж Мазепи, брати дружини Григорій, Іван та Панас Герцики, Федір Нахимовський, Клим Довгополий, Ф. Мирович, Федір Третяк та інші. Оселилися вони спершу в Швеції, в Кристіанштадті, а потім у Стокгольмі.

Почався новий тяжкий етап у житті Орлика. Значно послабшав зв'язок з батьківщиною. Запорожці поступово поверталися на Січ. Постійно переслідували царські агенти, які намагалися викрасти чи знешкодити його.

У 1720 Орлик залишив Швецію, жив інкогніто у Сілезії та Польщі, виїздив до інших країн. Знову намагався створити коаліцію держав проти Росії із Швеції, Туреччини, Криму. Сподівався і на Францію, король якої Людовік XV одружився з дочкою Станіслава Лещинського, польського короля, котрий позитивно ставився до дій Орлика. Брав до уваги Орлик й буджацьку орду, донське козацтво, астраханських та волзьких татар. Особливі надії він покладав на запорожців, але підтримки від них не дістав.

Смерть шведського короля Карла XII (1718), союзника Орлика, послабила визвольні змагання українців. 1721 було підписано московсько-шведську мирну угоду (Ніштадтський мир). У березні 1722 Орлик, сам, без родини, виїхав до Туреччини з метою отримати від неї та Криму більш рішучу підтримку. Опинився там фактично в становищі інтернованого. До 1734 жив у Салоніках, потім у Молдавії, в Яссах, де і закінчив свій життєвий шлях. Найближчим помічником Орлика був його старший син Григор Орлик (народився в Батурині 1702, хрещеним батьком його був гетьман І. Мазепа). Після одержання належної освіти Григір Орлик служив спершу у шведській армії, потім у саксонській гвардії. Досить високого становища досяг на службі у Франції - став генерал-поручиком, польним маршалом, членом Королів, ради Франції, дістав титул графа. В останні десятиріччя Орлик продовжував свою діяльність при активній співучасті Григора, який доклав багато сил для налагодження зв'язків батька з представниками правлячих кіл Європи та Близького Сходу. Так, 1730 він їздив із спеціальною місією до Царгорода, де став дорадником французького посольства у справах Східної Європи, постійно проводив там акції на користь батькової ідеї. 1732 і 1734 уряд Франції посилав Г. Орлика до кримського хана Каплан-Гірея І, щоб спонукати його до підтримки запорожців і гетьмана Орлика проти Москви. 1734 здійснив конспіративну поїздку на Гетьманщину, де вів таємні переговори з опозиційними колами козацької старшини, переконуючи їх виступити проти царизму. Дуже багато зробив Г. Орлик у справі збирання батьківських архівів та епістолярної спадщини. Після смерті батька з 1742 став фактичним лідером української еміграції. Мав титул графа Франції, був польним маршалом, членом Королівської ради Франції. У Семилітній війні 1756-63 був тяжко поранений у битві під Бергеном і помер від ран (14.11.1759). Завдяки діяльності Орлика та його прихильників у XVIII ст. українська справа в Європі займала досить помітне місце, хоча так і не знайшла підтримки. Його енергійна, невтомна праця залишила глибокий позитивний слід в українській політичній думці, у діях патріотичних поколінь ХVIІІ- ХХ ст.

Орлик мав велику родину. Дружина гетьмана Ганна, донька полтавського полковника Г. Герцика, допомагала своєму чоловікові, а потім сину Григору. В сім'ї було семеро дітей: 4 дочки та, окрім Григора, ще 2 синів. Старша дочка Настя 1723 одружилася з австрійським генералом гр. Штенфліхтом, у них було 2 сини - Карл Густав Штенфліхт (названий на честь Карла XIІ) та молодший Пилип Штенфліхт (названий на честь діда). Останній був у 1750-х рр. старшиною в полку свого дядька, їздив неодноразово до Стокгольму як посередник у французько-шведських переговорах щодо козацьких справ. Після смерті Насті 1728 граф одружився з другою донькою Орлика, Варварою. Нічого не відомо про Марту та Марію. Син Яків, що народився в Бендерах, хрещеник Карла XII, помер у Бреслау. Михайло був з батьком в Салоніках і там помер від холери.

Орлик залишив після себе велику рукописну спадщину, частину якої вже надруковано, а решта чекає на багатотомне видання. Писав він українською, але більше французькою, польською, німецькою мовами.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Политика Григорій Іванович - дипломат, перекладач

Политика (Полетика, Політика) Григорій Іванович (бл. 1735, м.н.невід.- 1798, м.см. невід.) - дипломат, перекладач. Походив із козацько-старшинної родини Лівобережної України, вихідців з Волині. Син знач. товариша Лубенського полку Івана Григоровича Политики (п.бл.1789). Протягом 1745-50 навчався в Києво-Могилянській академії і Московській слов'яно-греко-латинській академії, з 15.061750 зарахований в університет при Санкт-Петербурзькій АН. По завершенні навчання 1755 одержав призначення на роботу до Колегії закордонних справ перекладачем з латинської та польської мов. З 1762 - секретар російськог посольства при Римському імператорському дворі і Відні, з 1770 - радник посольства. З3.08.1777 від імператора Йосифа II дістав грамоту на австрійське дворянство. 5.05.1779 переведений на посаду канцелярського радника, а невдовзі - статного радника. За бездоганну дипломатичну службу 1786 отримав орден св. Володимира IV ст.

Переклав з латинської мови "Рич Павлина и Санкто Іозефо о том, что в ученіи спешить не должно" ("Трудолюбивая плела")1750, №2).

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Полуботок Павло Леонтійович - полковник чернігівський, наказний гетьман Лівобережної України

Народився в заможній козац-старшинській родині, перші згадки про яку датують поч. XVII ст. Прадід П. Ярема Полуботок з поч. XVII ст. мешкав у Чернігові, а 1637 згадується як райця місц. магістрату. Батько - Леонтій Полуботок послідовно обіймав уряди полкового писаря та сотника Чернігівсьеого полку, ген. бунчужного та ген. осавула і, нарешті, полк. переясл.

П. навч. у КМА (1670-ті рр.). 1680 одружився з племінницею гетьмана І. Самойловича Євфимією. Службу у Війську Запорозькому розпочав у Черніг. полку як військовий товариш, згодом отримав ранг значкового товариша. За гетьмана І. Мазепи разом з батьком був притягнутий до слідства 1692 у справі ченця Соломона за звинуваченням у держ. зраді. Леонтія Полуботка ("промышлял о гетьманстве и желал гетьману и всем при нем будучим погубы и нестроения в народе") позбавлено полковницького уряду та значної частини маєтків, а перед його сином надовго було закрито шлях до високих урядів Гетьманщини. Лише на поч. XVIII ст. стосунки П. з гетьманом нормалізувалися. У черв. 1703, "респектуючи на его, пана Полуботка, значніе, шире и статечне в войску Запорожском роненіе услуги", І. Мазепа затвердив за ним придбані грунти Черніг. полку, а 1705 погодився на обрання його черніг. полковником.

Восени 1708 П. не підтримав антирос. виступ І. Мазепи і на Глухівській раді 6 грудня виступив одним з реальних претендентів на гетьманство в Україні. Однак проти його обрання рішуче виступив цар Петро І, за свідченням О. Ріґельмана, заявивши: "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться". На гетьман. уряд було обрано І. Скоропадського, П. натомість дістав від царя щедрі земельні пожалування. 24.11.1708 цар надав йому "за верные и усерднорадетельные службы, как в войсковых действиях против неприятеля нашего, короля шведского, также й за показанную его непоколебимую к нам верность в настоящем случае измены нам, великому государю, бывшего гетьмана Мазепы" жалувану грамоту на кілька сіл, що раніше належали небожу І. Мазепи І. Обидовському. У груд. 1708 П. отримав "в вечное владение... местечко Любеч с перевозом па Днепре Любецким и Лоевским с озеры, с преселками всеми, к тому местечку надлежащими, с лесы и с сенными покосы, с деревьями бортными и до борт потребными и со всякими угодьями", ін. маєтності, що перед тим перебували у власності І. Мазепи та П. Орлика. П. також на власний кошт активно скуповував маєтності, осаджував слободи, споруджував численні млини, ґуральні, гути, рудні, успішно займався комерційною діяльністю, контролюючи торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Черніг. полку та проводячи широкомасштабні експортні операції. За короткий час став одним з найзаможніших і найвпливовіших людей Гетьманщини. Його володіння розляглися на теренах Черніг., Лубен., Гадяцьк., Ніжин., Сум. й Охтир. полків. П. належало бл. З 200 селян, дворів. Він мав двоповерховий кам'яний будинок у центрі Чернігова, садибу на його околиці, а також "двори з хоромами" у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах та ін. містечках і селах Лівобереж. та Слобід. України. П. належала одна з найкращих б-к в Україні поч. XVIII ст., яка налічувала за описом "печатних книг всяких, латинських й польських, 54, в том числе Евангелий два, непокрыты, а в них листы золоченые.., Калепин, Тезаврус, Помон, Кнатеус, Спекулум Саксонум, Твардовский, Конституция, Мир с Богом, Сообразование воли человеческой с божественной". П. колекціонував також картини, стародавні ікони, коштовну зброю, прикраси. Цікавився вітчизн. історією. За свідченням його зятя, автора "Дневных записок" Я. Марковича, П. упорядкував стислу істор. "Кроніку", що охоплювала події в Україні протягом 1452-1715. Щедрими були надання П. укр. церквам. Особливою його прихильністю користувався Черніг. Вознесенський собор, куди він передав придбані власним коштом дзвін, срібні чаші, потири, богослужбові книги в коштовних окладах тощо.

Як наказний гетьман 1721 водив 10-тис. козац. загін на "канальні роботи" на Ладогу. Протягом І-ї пол. 1722 за відсутності гетьмана І. Скоропадського виконував обов'язки наказ. гетьмана України. Після смерті останнього 4.07.1722 старшина ще до оголошення нових виборів обрала П. наказ. гетьманом. Діяльність П. протікала в умовах жорстокого протистояння з президентом створеної імп. Петром І 28.06.1722 Малорос, колегії С. Вельяміновим, на якого покладалося завдання зосередити у своїх руках всю повноту влади в Україні з тим, щоб ліквідувати укр. автономію, уніфікувати держ. порядки гетьманату із загальноімпер. нормами. Прагнучи протидіяти рос. наступові на укр. автономію, П. намагався реформувати держ. устрій гетьманату, поліпшити діяльність системи судочинства, впорядкувати соц. відносини в суспільстві, посилити відповідальність старшини за службові зловживання. 19.08.1722 він видав універсал, який серед ін. зобов'язував: "абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги". Крім того, докум. передбачав реформування укр. судочинства: "А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает..." Встановлювався чіткий порядок подачі суд. апеляцій, регламентації процесу судочинства. Особливу увагу П. приділяв питанням проведення нових гетьман. виборів і скасування фін. підпорядкування України Малорос. колегії. З цією метою він неодноразово подавав до імперат. канцелярії та Сенату відповідні клопотання, організовував подання колективних, від імені всього укр. народу, чолобитних, саботував розпорядження Малорос. колегії тощо. За відсутності в країні імп. Петра І. П. восени 1722 вдалося на короткий час загальмувати хід інкорпораційної реформи, домогтися від Сенату скасування деяких розпоряджень С. Вельямінова, які завдавали явної шкоди укр. суспільству. Проте імперат. указ 16.04.1723 ще більше розширював повноваження Малорос. колегії, звужуючи натомість прерогативи гетьман. уряду. 22.05.1723 П. та ген. старшину за організацію опозиційної діяльності "для ответу" викликали до Петербурга, а указ Петра І від 23.06.1723 заборонив надалі навіть порушувати питання щодо проведення нових гетьмн. виборів. Проте прибувши до Санкт-Петербурга, П. продовжував пошук шляхів повернення Україні автономних прав, апелював з приводу неправомірних дій Малорос. колегії до імператора та Сенату та вимагав її закриття та пропонував запровадити на її місце "Генеральний суд в семи персонах". У вересні 1723 розпочалися допити П. в Таємній канцелярії. Після отримання в С.-Петербурзі "Коломацької чолобитної", ініційованої П. і витвореної під керівництвом Д. Апостола від імені всього Війська Запорозького, щодо проведення нових гетьман. виборів і ліквідації нововведених Малорос. колегією статей оподаткування, Петро І 10.11.1723 "з великим гнівом" і "ярості" наказав ув'язнити П. та старшину, "хто за им ассистовал", до каземату Петропавлівської фортеці. Понад рік тривали допити, і в 2-й пол. 1724 справу передано на розгляд Вищого суду. Однак до суд. процесу не дійшло: П. важко захворів, і о третій годині дня 18.12.1724 його не стало. Похований на цвинтарі церкви Св. Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в С.-Петербурзі. Про смерть П. в Україні стало відомо 17.02.1725 від його обслуги, що повернулася зі столиці. 29.02.1725 в одній з глух. Церков було відправлено панахиду по П. Трагічна загибель П. породила в Україні низку переказів, що передавалися із покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток вітчизняної істор. та сусп.-політ. думки. Зокрема, широко відомою стала промова П., яку начебто він виголосив у присутності Петра І. В момент арешту, а також записаний Д. Бантиш-Каменським переказ відповіді смертельно хворого гетьмана присланому імператором лікареві: "Нашто мнъ жизнъ, когда я не могу быть полезным отчизнъ".

П. був двічі одружений. З першою дружиною Єфимією Самойловичевою (п. у лют.1717) мав п'ятьох дітей: Андрія, Якова, Олену, Ганну-старшу та Ганну-молодшу. У лист. 1717 одружився вдруге з дочкою ніжин. полк. судді Ганною Лазаревичевою, вдовою військ. товариша Р Жураківського. Видавши дочку Олену заміж за улюбленого небожа гетьманші Анастасії Скоропадської, П. породичався з Марковичами та Скоропадськими. У 2-й пол. ХVIII ст. рід Полуботків згас.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Рачинський Гаврило Андрійович - скрипаль, гітарист, композитор, диригент, педагог

Рачинський Гаврило Андрійович (1778, сотник м. Новгород-Сіверський Стародубського полку, тепер райцентр Чернігівської обл. - 30.03.1843, там само) - скрипаль, гітарист, композитор, диригент, педагог. Рід Рачинських походив з давньої українсько-польської православної шляхти. Батько Гаврила Андрій Андрійович Рачинський був регентом капели єпископа львівського Лева Мелецького, у 50-х рр. - регентом Придворної капели гетьмана К. Розумовського. Після 10 років служби став новгородським сотником (7.06.1703-02.1780) й одружився з Мариною, дочкою бунчукового товариша Івана Яворського, рідною небогою митрополита С. Яворського, пізніше - камер-музикант при дворі Петра III. У 1790 відбирав в Україні співаків для Придворної капели. Відомий як композитор, писав духовну і світську музику.

З дитячих років Рачинський був записаний на військову службу сержантом лейб-гвардії Ізмайловського полку, але у 1789 вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався 6 років. У Києво-Могилянській академії Рачинський професійно вчився музиці (ймовірно, під керівництвом А. Веделя), основам якої, в тому числі грі на скрипці й інших інструментах, навчився у свого батька. У 1795-97 рр. продовжив освіту в Московській університетській гімназії, після чого працював там учителем вищих музичних класів. 6.10.1805 року вийшов у відставку в чині колезького реєстратора.

1817-23 роках жив у Новгороді-Сіверському. Перший великий концерт Рачинського відбувся в Києві. З великим успіхом концертував у Москві, де жив у 1823-39 роках, також у Калузі, Твері, Орлі, Курську, Нижньому Новгороді. Був одним а перших українських інструменталістів, які концертували не лише у Києві, Полтаві, Харкові, але й у провінційних містах України. 20.05.1828 вперше виступив у філармонічній залі Санкт-Петербурга. Особливо уславився Рачинський своїми композиціями і виконанням українських, російських, польських народних пісень з власними варіаціями. На тему українських народних пісень Рачинський створив варіації для скрипки: "Малороссийская пастушеская песня", "Среди долины ровныя", "Ой кряче, кряче молоденький ворон", "Віють вітри, віють буйні", "За долами, за горами" (останній твір із звуконаслідуванням). Це викликало особливий інтерес (афіші оповіщували: "Гаврила Рачинский будет играть новую русскую песню "За долами, за горами" в квартете с вариациями собственного сочинения, в которой некоторые вариации будут выражать пение овсянки". Характерні прийоми звукопису, наявні у таких варіаціях, як "Малороссийская пастушеская песня" та "За долами, за горами", близькі до танцювальних гуцульських награвань). Рачинський писав п'єси для семиструнної гітари, зокрема варіації ("Вечер был я на почтовом на дворе" та інші) та фантазію "На берегу Десны". Він також є автором багатьох пісень та романсів. Його мистецтво "задушевного співу" на скрипці дістало високу оцінку сучасників, які відзначали імпровізаційність гри, її колоритність, різноманітність прийомів народного виконавства на скрипці (гра щипком, дерев'яною частиною трості смичка, гра біля підставки, застосування глісандо тощо). Рачинський успішно виступав упродовж 35 років. Майстерність його відзначали "Русский вестник", "Сын отечества", "Славянин", "Галатея", "Московские ведомости", "Северная плела" та інші видання. Серед прихильників його таланту були С. М. Глінка, І. С. Аксаков, В. Панов. У 1839 повернувся в Україну, до рідного Новгорода-Сіверського, де, хворий на сухоти, прожив останні роки.

У біографічному нарисі про Рачинського Ф. Кітченко писав: "Он был напоен философией XVIII века: Вольтер, Деламбер, Дидро... были его идеалами, ...был человеком образованным и приятный собеседник; страстный любитель нумизматики: старая монета или медаль, попадавшаяся ему в руки, получала в его глазах чрезвычайную важность".

У родині Рачинських були сильні українські літературні традиції. Саме з цієї родини вийшла ще одна українська "Енеїда" (описана М. Марковським), складена у 1840-х рр. студентом Московського університету Рачинським (мабуть, одним із трьох синів Рачинського), яка відзначалася цінним етнографічним матеріалом (опис українського сватання та весілля), а також чистою українською мовою. Сам Рачинський був троюрідним братом В. Р. Лисенка, батька Миколи Лисенка, класика української музики.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Різенко Іван Федорович - доктор медицини, надвірний радник

Різенко Іван Федорович (1757, м. Київ - р., м. см, невід.) - доктор медицини, надвірний радник. Народився у сім'ї райці Київського магістрату Федора Васильовича Різенка та Анастасії Лаврентіївни Різенко (1777 Анастасія вже була вдовою). Родина мала свій двір у Києві на Подолі, в парафії Воскресенської церкви, та хутір з дібровою, винокурнею, земельним наділом на Сирці (тепер в межах Києва). Різенко навчався в Києво-Могилянській академії (1766- 78) "от нижних классов до школы философии", в якій був три з половиною місяці "с успехом хорошим". Добре знав латину, продовжив освіту в Московській генеральній сухопутній госпітальній школі. В атестаті, виданому Різенку Київським магістратом 12.01.1778 й підписаному війтом Григорієм Пивоваровим, бургомістром Димитрієм Олександровичем та райцею Миколою Леонтовичем, сказано, що він "житія чеснаго й безпородного". Здобувши медичну освіту, з 1786 служив підлікарем в м. Гродно (тепер Республіка Білорусь). Того ж року приписаний до дворянського стану. Повернувся до Києва, де продовжив службу штаб-лікарем у Київському військовому госпіталі. Мав старшого брата Дмитра Федоровича Різенка, штаб- лікаря у відставці (згад. 1817). Ймовірно, що й він здобув освіту в КМА.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Рубан Василь Григорович - письменник, історик, видавець, перекладач, державний службовець

Рубан Василь Григорович (14.03.1742, м. Бєлгород, Слобідська Україна, тепер м. Бєлгород; обл. центр РФ - 24.04.1795, м. Санкт-Петербург) - письменник, історик, видавець, перекладач, державний службовець. Із старовинного козацького роду, представник якого Мирон Рубан брав участь у Національно-визвольній війні українського народу 1648-58. Батько Р. Григорій Рубан володів невеликим спадковим маєтком. Після занять з домашнім учителем Р. навчався в КМА (1752-54), де ректором був Ґ. Кониський, слухав лекції в Московській слов'яно-греко-латинській академії (1754-55), пройшов підготовку при університетській гімназії і 27.04.1759 був зарахований до Московського університету, який закінчив 1761. З 12.06.1762 - актуаріус Державної колегії іноземних справ. Того самого року вступив на службу перекладачем до Запорізької Січі - Микитів Перевіз на Дніпрі (тепер у межах м. Нікополь, райцентру Дніпропетровської обл.). Добре володіючи турецькою і татарською мовами, знання яких отримав ще під час навчання у КМА, Р. керував паспортним контролем - оформляв документи підданим Російської імперії, що від'їжджали у Крим чи Туреччину. 10.08.1763 одержав атестат від Коша Війська Запорозького Низового, залишив службу й повернувся в Колегію іноземних справ Санкт-Петербургу. 10.07.1767 переведений на посаду колезького перекладача, 25.02.1771 - колезького секретаря. У травні 1773 перейшов до Межової експедиції Сенату під керівництвом князя О.О. В'яземського. З грудня 1744 - колезький асесор і секретар князя Потьомкіна. Працював у князя 18 років, обіймаючи посаду завідувача відділу іноземного листування і перекладача з іноземних мов. 1775 їздив з Г. Потьомкіним в Україну. З 29.09.1779 - надвірний радник і директор Новоросійського училища у місті Кременчук. На цій посаді Р. був до кінця життя, дослужився до чину колезького радника.

Перебуваючи на державній службі, Р. успішно займався журналістикою, науковою, літературною і видавничою діяльністю. Захоплення античністю - одна з найхарактерніших рис просвітників. Маючи прекрасну підготовку з класичних мов, античної літератури, могилянці були першими, хто в Росії почав займатися у середині XVIII ст. перекладами римських поетів. 1774 Р. переклав "Две ироиды, или Два письма древних ироний" Овідія, додавши власні коментарі й біографію поета. 1775 Р. виступив як співавтор і науковий редактор першого російського перекладу "Енеїди" Вергілія, а 1777 - як редактор його "Ґеоргік" і перекладач "Тітир". Р. видавав також власні журнали: "Ни то ни се" (1769), "Трудолюбивий муравей" (1771), "Старина й новизна" (1772-73). Вмістив у них власні переклади з Овідія, Сенеки, Горація, Лукіана, а також 7 перекладів з Вольтера, дав кілька історичних публікацій, присвячених Україні, 1770 надрукував "Исторические известия польских писателей о провинциях й городах российских, бывших некогда во владениях польских, а потом опять россиянами взятих". Тут автор подав і власні матеріали з історії князівств Київ. Русі, запорозького козацтва та інше. На сторінках журналів Р. друкував промови Г. Бужинського, Т. Прокоповича, Ґ. Кониського; він першим опублікував "Елегію до бібліотеки" С. Яворського. 1799 видав "Историческое, географическое й топографическое описаиие Санкт-Петербурга от начала заведення его с 1703 по 1751 год".

У контексті інтересу до історії України, що набув ще й практичного значення в 2-й пол. XVIII ст. у зв'язку з роботою Комісії зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії, Р. Видав кілька історичних пам'яток.

Надрукував кілька статей про Крим: "Описание' местонахождения й расстояния городов полу-острова Крим" (1771), "О Крымской коммерции" (1771), що практично є першими публікаціями в Росії про Крим. В "Старине й новизне" (ч. 2, 1773) Р. помістив матеріали, які безпосередньо стосувалися КМА: "Исторические известия о первых славено-греко-латинских в России Киевском й Московском училищах". Ці матеріали підготовлені були російським справщиком Федором Полікарповим додатком колишнього студента КМА єпископа Вишневського. Розділ "О Киевских училищах", написаний С. Мисливським, охоплював події від заснування Київської братської школи до серед. XVIII ст. і був по суті першою друкованою працею з історії КМА. У статті Миславського, складеній для Адрес-Календаря на замовлення Київ. консисторії, зокрема, зазначалося, що попередні дані про заснування Київської братської школи 1588 за благословення п. Єремії - безпідставні й бездоказові, і роком заснування законів Російської імперії, Р. видав кілька історичних пам'яток: збірник матеріалів "Краткия гео-графическия, политическия й историческия известия о Малой России, с приобщением украинских трактатов й известий о почтах, списка духовних й светских тамо находящихся ньше чинов, числе народа й пр." (СПб., 1773). Праця 1773 перекладена німецькою мовою і 1775 видана в м. Галле (Німеччина). Цим був покладений початок входженню пам'яток української історіографії XVIII ст. в західно-европейську історичну літературу Німеччини, Франції та інших країн. Збірник було перевидано 1777. У цьому ж році Р. видав "Краткую летопись Малыя России с 1506 по 1776 год, с изгнанием настоящаго образа тамошняго правлення й с приобщением списка прежде бывших гетьманов, генеральних старшин, полковников й иерархов" (СПб., 1777). "Кратная летопись" складається з 2-х частин: Літопису, з 1506 по 1734. складеного в 30-ті рр. XVIII невідомим автором (на думку В. Б. Антоновича, ним був Я. Лизогуб) на основі літопису Г. Граб'янки (люб'язно наданих Р. Ґ. Конинським) і доповненого матеріалами Р. за 1734-76 рр., і додатка "Землеописание Малыя России, изъясняющее города, местечки, реки, число монастырей й церквей, й сколько где виборних козаков по ревизии 1767 года находилось". Цей додаток був переданий Р. канцлером Росийської імперії кн. Ю. Безбородьком. Саме Р. і Безбородько мали намір видати "Повну малоросійську історію". "Краткая летопись" Р. стала одним з найважливіших джерел для написання (Д. М. Бантишем-Каменським першої повної "Истории Малой России" (СПб., 1822). Наведені й опрацьовані в "Краткой летописи" матеріали дають підставу зарахувати Р, як і О. Безбородька, до перших українських археографів. Р. належить також публікація першої праці з етнографії України "Описание свадебных украинских простонародних обрядов" (СПб., 1777), укладеної його небожем Григорієм Калиновським. Від 1775 до 1780 Р. видав низку московських "Любопытных Месяцесловов" і знову ж таки найбільшу увагу в них приділив історичним й історико-статистичним матеріалам. Серед них - опис російської церковної ієрархії, монастирів, церков, єпархій, губерній, міст, друкарень. Не забував і про Україну: надрукував "Роспись ректоров Академии Киевской" (1775), "Роспись митрополитов Киевских" (1776), Киевский Месяцеслов (1797) і т. ін. Стараннями Р. за підтримки кн. Г Потьомкіна, його покровителя, 1778 вперше побачили світ "Записки" В. Григоровича-Барського "Пешеходца Василия Григоровича-Барского-Плаки-Альбова... Путешествие к святим местам... им самим писанное, ньше же... изданное в свет под смотрением Василья Григорьевича Рубана". "Тридцать лет уже прошло, - писав Р. у передмові, - как сию книгу по кончине сочинителя ее, с превеликой жадностью списывают все те, до коих о ней хотя малейшее дошло сведение. В Малой России й в окружающих оную губерниях нет ни одного знатного места й дома, где би не было ее списка..." До "Путешествия..." Р. додав біографію В. Григоровича-Барського, написану його братом Григоровичем-Барським, з яким він спілкувався в справах видання. Вимушений жити в Росії, Р. сприяв своєю працею й талантом її суспільно-культурного розвитку, але завжди пам'ятав про свою alma mater і Україну і усвідомлював їхню роль і місце в історії.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Самойлович (Сушковський) Данило Самойлович - доктор медицини, основоположник епідеміології в Російській державі

Самойлович (Сушковський) Данило Самойлович (11.12.1742, с. Янівка Чернігівської сотні Чернігівського полку, тепер с. Іванівна Чернігівського р-ну Чернігівської обл. - 4.03.1805, м. Миколаїв Херсонського повіту Херсонської губерні, тепер обл. центр) - доктор медицини, основоположник епідеміології в Російській державі, член 12 зарубіжних академій. Народився в сім'ї священика о. Самійла Сушковського. При вступі до КМА 28.03.1756 змінив своє справжнє прізвище на Самойлович. Своєму вступу на медичну ниву С. зобов'язаний І. Политищі, старшому лікареві Санкт-Петербурзького сухопутного госпіталю і професорові Санкт-Петербурзької сухопутної госпітальної школи, який 1761 під час спецвідрядження в Україну з метою набору учнів для госпітальних шкіл серед 55 студентів КМА відібрав і студента класу риторики - С.

Медичну освіту С. здобув у Санкт-Петербурзькій адміралтейській госпітальній школі. 1765 дістав звання підлікаря, а 1767 - лікаря. Деякий час очолював першу в Росії Санкт-Петербурзьку жіночу венерологічну лікарню, а з 1768 служив в армії, брав участь у Російсько-турецьких війнах (1768-74, 1787-91). Саме під час війни вперше зіткнувся з чумою, боротьбі з якою у майбутньому присвятив все своє життя.

Діставши 1771 призначення до Оренбурга і ідучи через Москву, застав там епідемію чуми, яка розпочалася ще 1770. Добровільно залишився для роботи в чумному госпіталі. Ще зовсім молодою людиною став справжнім організатором ліквідації чи не найтяжчої в історії Росії епідемії чуми. Першим у світі встановив, як передається чума, довів її контагіозність, запропонував щеплення ослабленою вакциною, заклав основи власної системи протичумних заходів і успішно їх застосовував. Переконаний, що чума - інфекційна хвороба, він вже 1771 пропонував різні засоби дезінфекції речей хворих на чуму, зокрема одягу, прищепив собі заражений матеріал, взятий від людини, яка одужувала після захворювання чумою.

Після ліквідації епідемії разом з Опанасом Шафонським, К. Ягельським і О. Ма-словським С. брав участь у написанні фундаментальної праці "Описание моровой язвы, бьвшей в столичном городе Москве в 1770- 1772 гг.", що підсумовувала досвід боротьби з епідемією чуми у Москві.

Відтоді починається світове визнання С. як видатного чумолога. Продовжуючи лікарську та дослідницьку працю, 1776 на власні кошти поїхав на навчання до Страсбурського, а згодом - до Лейденського ун-ту, де 1780 захистив докторську дисертацію "Tractatus de sectione symphyseous ossium pulis et…sectionem Caesareum" "Трактат про розтинання лонного зрощення та про кесарів розтин", яка двічі була перевидана. С. першим з лікарів Рос. імперії опублікував за кордоном не тільки докторську дисертацію, а й інші свої наукові праці. Його класичні твори "Міркування про щеплення чуми" (1783) і "Міркування про чуму, яка спричинила спустошення у столичному місті Москві" (1785; 1787) видані відповідно в Страсбурзі, Лейпцигу й Парижі, не тільки принесли йому світову славу, а й сприяли виходові російської науки на спітову арену. Після одержання докторського титулу С. ще протягом трьох років вивчав за кордоном організацію мед. справи та вищої медичної освіти, маючи на меті все краще перенести на батьківщину. Але імператриці Катерині II стали відомі його критичні висловлювання на адресу монархії, уряду, і вона віддала розпорядження про позбавлення його будь-яких привілеїв.

Спалахи чуми, що загрожували російськії армії і будівництву Чорноморського флоту, змусили царського уряд в особі намісника Новоросійського краю кн. Г. О. Потьомкіна 1784 запросити С. для ліквідації чуми в Херсоні, призначивши його головним лікарем Катеринославського намісництва керівником медичної справи всього півдня України. До кінця життя його діяльність була пов'язана безпосередньо з Україною, зокрема, її південними районами та морськими кордонами. На цей час припадає і розквіт його наук, творчості.

У Херсоні та Кременчуці 1784 С. з успіхом використав свою систему протиепідемічних заходів, внаслідок чого кількість тих, хто одужав, досягла небувалого для тих часів рівня - 49, що викликало широкий інтерес і захоплені відгуки у світовій медичній пресі. У Кременчуці вперше в світовій практиці С. започаткував низку епідеміологічних експериментів, якими спростував думку про можливість зараження чумою через повітря, одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, здійснив першу в Росії, а, можливо, і в Європі, спробу збудника чуми, існування якого передбачав. С. - один із ініціаторів реформи медичної освіти.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Сковорода Григорій Савич - мислитель, поет, композитор і педагог, родоначальник української класичної філософії

Сковорода Григорій Савич (22.11.1722, сот. м. Чорнухи Лубенського полку, тепер смт. райцентр Полтавської обл. - 29.10.1794, с. Пан-Іванівна Харківського повіту, тепер с. Сковородинівка Золочівського району Харківської обл.) - мислитель, поет, композитор і педагог, родоначальник української класичної філософії. Народився у сім'ї "малогрунтовного" (малоземельного) козака Сави Сковороди і Пелагеї, що походила з давнього старшин. козацького роду Шенгереїв (як вважає сучасний науковець Р. М. Лякіна). Вже змалку виявляв схильність до "богочтенія", охоту до музики і до наук; грав на сопілці, співав у церкві на криласі "приємним голосом". З 1730 ходив у сільську школу до учителя-дяка, який вчив укр. мовою.

1734 вступив до нижчого граматичного класу КМА - фари. До грудня 1741 послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику. На 2-му році класу філософії перервав навчання у зв'язку з зарахуванням півчим до Придворного хору імператриці Єлизавети Петрівни у Санкт-Петербурзі. У серпні 1744 С. в чині "придворного уставщика" (диригента) вернувся в КМА і невдовзі як співак церкви у складі Токайської комісії по заготівлі вин до царського двору виїхав до Угорщини. Перебуваючи на службі в Токаї, С. здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурга, Праги та інших міст. Особливо значимою виявилася мандрівка до Галле, тодішнього центру пієтичної філософії, знайомство з представниками якої справило істотний вплив на формування власної філософської позиції С. (екзистенційно-кордоцентричної її основи).

Повернувшись з-за кордону в жовтні 1750, С. працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, але за нетрадиційний підхід до викладання звільнений з посади і восени 1751 повернувся до КМА, де продовжив навчання у класі богослов'я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив. Його, як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель КМА, рекомендував домашнім учителем поміщику С. Томарі в с. Каврай Переяславського полку (тепер с. Коврай Золотоніського р-ну Черкас, обл.). Тут С. від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина Томари Василя (пізніше щирого шанувальника свого вчителя) різним наукам, розробив і вперше застосував свою оригінальну педагогічну концепцію "виховання серця". Як відзначає М. Ковалинський, "Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками,- і вихованець прив'язався до нього внутрішньою любов'ю".

У кінці 1759 на запрошення єпископа Бєлгородського і Оболонського Й. Миткевича С. став викладачем піїтики, а згодом - грецької мови у Харківському колегіумі, де працював із перервами до 1764. Тут він познайомився з вихованцем Харківського колегіуму М. Ковалинським, який відтоді став його послідовником і найближчим другом на все життя, а після смерті С. - першим біографом і видавцем творів. 1764 С. разом з Ковалинським здійснили поїздку до Києва, відвідали Києво-Печерську лавру. 1768 на прохання харківського губернатора. Є. О. Щербиніна, який глибоко шанував талант і розум С., останній повернувся до викладання у Харківському колегіумі, але 1769, на цей раз назавжди, покинув царину офіційної служби. Від цього моменту почався найважливіший період життя С. - життя мандрівного філософа, що тривав до його смерті.

Писати С. почав ще у Кавраї ("Сад божественних пісень"), у харківський період написано основну частину "Байок харківських", а також "Вступні двері до християнської добропорядності" (курс лекцій з етики) і два невеличких трактати "Прокинувшись побачив славу мене поцілунками уст їй: "Наркіс", "Асхань", "Ікона Алківіадська", "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною", "Убогий жайворонок" були написані у мандрівний період. Мандрував С., головним чином, по Слобожанщині, зупиняючись на кілька місяців у того чи іншого з його знайомих-шанувальників. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілком природно "вписувався" в поширений у тогочасній Україні літературно-філософський стиль творчого мислення - бароко. Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини - навіть термінологічно. С. уникав слова "розум", живаючи подекуди іронічний вислів "повзучий розум". Натомість зустрічаємо терміни "думки", "душа", "дух". Причому всі ці поняття найтісніше пов'язані у С. із серцем, органічно пронизані кордоцентричним змістом. Пізнання тлумачиться в дусі Еклезіастової тези: "Бо при могутності мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль". "Чисте серце.., - читаємо у С. - є і Дух Святий, і дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради, дух нетлінної слави і віри". "Глибоке серце - це людина є..., а що ж є серце, коли не душа".Реальність, за С., не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (всесвіту), мікрокосму (людини) і символічного світу (Біблії). Великий світ (макрокосмос) і людина (мікрокосмос), будучи відмінними світами, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її ґрунт - творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям). І "інструментом" знаходження вірного свого життєвого шляху є серце.

Головне джерело всіх бід людських - "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку шляхів "сродності" зі світом). Відповідаючи на запитання харківського губернатора Є. О. Щербиніна, чому С. не хоче взятися до якоїсь "престижної" роботи, мислитель сказав так: "Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений... лиш людина є найблагородніше його [Бога] знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому ціну і звіт за вживання цього права містить у собі". У кожного - унікальний і неповторний спосіб "сродності", і водночас можливість для всіх "сродної" праці і життя С. розкриває в ідеї "нерівної рівності", яку ілюструє притчею про водограй (фонтан).

Переважна більшість російських учених називають С. російським філософом, навіть "родоначальником" російської філософії (О. І. Введенський, О. Ф. Лосєв, М. О. Лоський, В. Ф. Ери та ін.). Без сумніву, С. мав великий вплив на розвиток російської філософії, але достовірнішою нам видається думка київського філософа-екзистенціаліста М. Бердяєва, у якого ми читаємо про "украинского философа-теософа Сковороду... замечательного человека, народного мудреца". Літературознавець М. Ф. Сумпов відзначав: "Сковорода був "гражданином" України, бо він на Україні тільки добре себе почував, за кордоном, в Німеччині, в Петербурзі, в Москві, в Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго. Й дух гнав його додому, в рідний край, під яскраве та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Сковорода ніколи не був бродягою, він грав у величнім розмірі ту роль, яку в старовину на Україні мали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоти та співу, з міста до міста, з села до села". Іноді С. приписують "космополітичну", навіть "общерусскую", позицію. Навряд чи можна погодитися з такою оцінкою, хоча іноді С. справді висловлювався в дусі "громадянина світу". Цікаву думку з цього приводу висловлює чернігівський професор В. Шевченко. Він зауважує, що позиція "світового громадянства" з боку представника "бездержавної нації" не обов'язково свідчить про його "космополітичну" чи "проімперську" позицію. Світорозумінню "бездержавного" філософа, якщо він не копіює філософів націй державних, властива... одна риса: він сприймає світ не як "ієрархію" (системно-лінійна підпорядкованість "нижчого" "вищому"), а як "анархію" ("безначальність", де все пов'язане самодостатньо, є причиною і наслідком одночасно). Якщо в ієрархічному світі "одне" (Бог, цар, держава, церква та ін.) упорядковує "все", то у світі "безначальному" усі роди буття хоча і пов'язані "любов'ю" і "ненавистю", проте рівні як субстанції. Тому і будь-яка особа, з погляду "бездержавного" філософа, представляє один і той же рід - "людина". Людина в контексті філософії "безначальності" розглядається, не з боку соціального статусу у відносно обособленому і перехідному суспільному цілому, а як елемент світового існування роду як "мікрокосмос", а мікрокосмос (або "монада" у Лейбніца) співвідноситься з макрокосмом не як частина і ціле, а як співвимірні і тому співрівні феномени. І все-таки найпереконливішим аргументом на користь приналежності творчості С. до української культури, як і будь-якого мислителя до певної нації. Тому С. законно одержав статус родоначальника укр. класичної філософії.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Памфіл Данилович Юркевич — український філософ і педагог.

Родом з с. Ліпляве на Полтавщині (16 (28) лютого 1826 р.), син православного священика.

Богословську освіту здобув у Полтавській Духовній Семінарії, яку завершив 1847 — 1851 рр. у Київській Духовній Академії. З 1851 р. викладав філософію (з 1861 р. — професор) у Київській Духовній Академії, з 1857 р. також німецьку мову. 1854 — 1856 р. - асистент інспектора Академії. Рішенням міністерства освіти 1861 р. його призначено професором Московського Університету на кафедрі філософії. Серед його студентів були майбутній російський філософ В. Соловйов, який високо цінив виклади й творчість свого учителя, а також історик В. Ключевський.

Окрім праці в університеті, Юркевич викладав педагогіку в учительській семінарії, а також виступав з публічними лекціями на філософські теми.

Юркевич був представником «ідеал-реалізму», в теорії пізнання підкреслював значення емоційних елементів. Полеміка Юркевича проти матеріалізму та позитивізму привела в часи панування цих течій в російському суспільстві до нападів на нього з боку «прогресивної» журналістики, особливо М. Чернишевського, що довело до його бойкоту.

Київський період у діяльності Юркевич був найродуктивнішим. Тут він написав більшість своїх філософських праць. Серед них:

«Идея» (Журн. Мин-ва Нар. Просвещения, 1859), «Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия» (ТКДА, 1860), «Материализм и задачи философии» (ЖМНП, 1860), «Из науки о человеческом духе» (ТКДА, 1860), "По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском Лексиконе» (ТКДА, 1861), «Мир с ближними, как условие христианского общежития» (ТКДА, 1861), «Доказательства бытия Божия» (ТКДА, 1861), «Язык физиологов и психологов» (Русский Вестник, 1862), «Разум по учению Платона и опыт по изучению Канта» (Московския Университетския Известия, 1865 — 66), «Игра подспудных сил» (Русский Вестник, 1870).

У царині педагогіки Юркевич написав:

«Чтения о воспитании» (1865), «Курс общей педагогики» (1869).

Лишилася в рукописі «Метафизика», доля якої невідома.

Курс лекцій:

«Історія філософії права» (1868), «Історія філософії права» (1873), «Філософія права» (1872). «Філософський щоденник» (1858—1860)

Філософію Юркевич визначають конкретним ідеалізмом, або «філософією серця». Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центр, темою його філософії, а серце в його вченні — хранитель і двигун фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя. Радянські дослідники поборювали філософію Юркевича як «релігійне, об'єктивно-ідеалістичне вчення про світ як продукт діяльності бога, духа».

Натомість високо цінили творчість Юркевича В. Соловйов, Г. Шпет, Д. Чижевський, В. Рудко, підкреслюючи його зв'язок з українською філософською традицією (Г. Сковорода, М. Гоголь) та об'єктивну цінність і модерний характер його думок.

 

За матеріалами енциклопедичного довідника "Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

1703 року вихованець Могилянки Іван Мазепа заклав на території Братського монастиря будинок Академії, а вже 1704-го його було закінчено. Судячи з описів (зображень, на жаль, не залишилось), споруда була одноповерховою, з двопохилим дахом. Прямокутна в плані, вона містила шість класів і троє сіней. Кожні два класи мали один вихід, кожен із класів виходив двома вікнами на відкриту галерею, яку утворювали дев'ять кілеподібних арок. До класів вели три входи, центральний завершувався бароковим фронтоном.

Коли за наказом (і великою мірою — коштом) митрополита Рафаїла Заборовського 1739 р. був добудований другий поверх, тут розмістилися класи філософії та богослов'я, а також і Конґреґаційна зала, в якій почали відбуватися студентські диспути (раніше проводились у Святодухівській церкві). В результаті цих добудов, здійснених українським архітектором німецького походження Й. Г. Шеделем, корпус став триповерховим з однобанною церквою Благовіщення.

 

Архітектор залишив незайманим перший поверх, а надбудову зробив майже ажурною: у центрі на два поверхи підносилась лоджія з огорожею та колонами. Уся будівля перекривалася чотирисхилим із заломами дахом, характерним для стилю бароко. Нижній склепінчастий поверх з товстими стінами (1,3 м) складався з трьох частин, кожна з яких мала по дві класних кімнати, розділених вузькими сіньми. Тут містилися класи нижніх та середніх ступенів навчання (інфими, фари, граматики, синтаксими, поетики, риторики). Верхній поверх призначався для вищих класів. Сполучення між аудиторіями здійснювалося через аркову галерею (тепер закладена), між поверхами – через сходи у торцях. У східному та західному торцях відповідно розташовано об’єми Благовіщенської конгрегаційної церкви та філософського класу (вікна на площу), у центрі — зала для диспутів та зборів (конгрегацій), театральних вистав та клас богослов’я.

Вважається, що це була найкраща подільська споруда І пол. XVIII ст. — кияни намагалися повторити її форми, зокрема відкриту балюстраду, у своїх приватних будинках. На честь відкриття Конґреґаційної зали студенти піднесли Р. Заборовському гравюру, виконану вихованцем Києво-Могилянської академії, відомим художником-гравером Г. Левицьким-Носом.

Під час пожежі 1811 року будівля разом із Благовіщенською церквою горіли: вщент зникли перекриття і дерев'яні конструкції, залишилась лише кам'яна коробка. Корпус було відбудовано за проектом архітектора А. Меленського, який намагався надати усім спорудам Подолу рис домінуючого тоді у Російській імперії стилю класицизм, однак для Староакадемічного зробив виключення. У процесі відбудови корпусу 1824 року було змінено форму понівеченого пожежею даху, арки ж галереї нижнього поверху зміцнено додатковими пілонами.

У 70-х роках XIX ст. будівлю знову перебудували — змінили вигляд південного фасаду. Під приводом розташування на другому поверсі бібліотеки, були замуровані вікна, що виходили на верхню галерею, а згодом і сама галерея. Будинок отримав різні фасади. Нижній ярус – з рідко розставленими віконними прорізами, широкими лопатками. Верхній поверх розділено спареними пілястрами, оформлено бароковими ліпними орнаментами.

1872 року при Київській Духовній академії заснували Церковно-Археологічний музей (існував до 1923 року), і під час його облаштування було замуровано й галерею першого поверху. Музей, що розмістився в шести залах будівлі, завдяки сорокалітній самовідданій праці професора М. І. Петрова зібрав у своїх стінах величезні скарби.

Після революції 1917 року музейні експонати були розпорошені: більшість з них потрапила до Лаврського музею культів та побуту Київської губполітпросвіти, а рукописи і книги - до Всенародної Бібліотеки України. Чимало речей під час різних переміщень зникло. 1929 року будинок знадвору відремонтовано і пофарбовано у два тони. Тут містилася книгозбірня колишньої Академії, що становила складову частину Всенародної бібліотеки при ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук), мала близько158 тис. томів, серед яких були книги ще з першої академічної книгозбірні часів П. Могили. Для зберігання книжок по периметру стін верхнього поверху були зроблені фундаментальні, до стелі, книжкові шафи, для сполучення першого і другого поверхів - гвинтові чавунні сходи. Під час проведення повітряного опалення у другій половині ХХ ст. збудували також і підвальне приміщення, а головний вхід закрили скляним тамбуром.

І донині на сходах, що ведуть до знаменитої Конґреґаційної зали, знаходиться картина невідомого художника І половини ХІХ ст., із зображенням Академії, з усіма будівлями, церквою Благовіщення, собором, дзвіницею замість Циркульного корпусу.

Староакадемічний, або Мазепин, корпус зображений на купюрі в 500 гривень, а також на логотипах Українського наукового інституту Гарвардського університету (США) та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

 

З відродженням Києво-Могилянської академії на її історичній території Староакадемічний корпус, як і у колишні часи, став місцем, де Могилянка приймає найпочесніших гостей. Зокрема, у Конґреґаційній залі вітали президентів США під час їхніх візитів в Україну, глав багатьох європейських держав, найвідоміших інтелектуалів Європи та Америки, тут проводяться найважливіші наукові зібрання, найурочистіші презентації, саме у Дослідницькій бібліотеці зберігаються найцінніші стародруки та книжкові колекції, а у галерейних приміщеннях багато років відбуваються мистецькі імпрези.

В Староакадемічному корпусі розташовується Дослідницька та мистецька бібліотеки, відділ найцінніших стародруків, книгозберігання та науковий архів НаУКМА. Тут розміщуються 62 унікальні бібліотечні колекції книгозбірень діячів науки та культури України, української діаспори, відбуваються книжкові презентації.

 

Будівля знаходиться в аварійному стані. Для її порятунку оголошено акцію "Благодійний проект Реставрація".

Збудована за проектом Й.Г. Шеделя з 1732 р. як домова церква для спудеїв Києво-Могилянської академії: у її оздобленні відчувається вплив зрілого німецького бароко, а у формах – його слов’янського варіанту. Церква, з’єднана із Староакадемічним корпусом, була освячена 1 листопада 1740 року. Чимало зусиль і особистих коштів для її побудови доклав митрополит Рафаїл Заборовський.

У грудні 1996 р., після тривалого занепаду, церква почала відроджуватись на правах домової, студентської церкви.Перший етап реставраційних робіт Благовіщенської церкви закінчився укріпленняv перекриттів та підняттям хреста 1999 року. Нині тут могилянці, мешканці Києва і гості можуть здійснити обряди. Церкву передано в підпорядкування церковній громаді Української православної церкви (Київського патріархату), тут існує церковний хор, на виступи котрого сходяться не лише прихожани.

Одна з основних будівель, що формують сучасний вигляд Контрактової площі. В її основі — дзвіниця, збудована визначним українським архітектором С.Д.Ковніром у 1756-59 роках. Слугувала за вхід до Братського монастиря і Богоявленського собору. Наприкінці ХІХ століття до дзвінниці прибудували півкруглі одноповерхові ятки, на початку ХХ століття до них додали ще один поверх. Після кількох добудівель і фундаментальних переробок у 50-х роках ХХ століття вхід до Києво-Братського монастиря перетворився на чільний корпус Військово-Морського училища: два верхніх поверхи дзвіниці розібрали 1934-го, коли висадили у повітря й Богоявленський собор, а по закінченню Другої Світової війни нижній поверх її розширили псевдокоринфським портиком. За ним добудували ще один об’єм, на колишніх ятках додали ще два поверхи, і у плані корпус став схематично подібний на якір. Після повернення КМА у рідні стіни саме цей корпус став архітектурний логотипом НаУКМА.

Нині тут розташовується факультет природничих наук, загальноуніверситетські кафедри – англійської мови та фізичного виховання, господарські служби.

У 1822-25 роках споруджено за проектом Л. Шарлемана архітектором А.Меленським для Київської духовної Академії, яку відкрили на заміну КМА 1819 року. Триповерховий корпус містив навчальні аудиторії та квартири викладачів Духовної Академії, на третьому поверсі був гуртожиток студентів духовної академії. 1846 року за проектом архітектора П. Спарро було добудовано додаткові приміщення.

1863-64 рр. корпус ще раз перебудовано у стилі пізнього классицизму. На фронтоні внутрішнього входу, зверненого до Богоявленського собору, була намальована розкрита Біблія. Представники військово-морського училища, коли на місці собору постав плац, переробили зображення на свою емблему - якір із гаслом "Партия - ум, честь и совесть народа".

Після відродження КМА будівлю відремонтували, але зображення не змінювали. Нині тут розташовуються факультети інформатики та факультет гуманітарних наук, філологічна бібліотека, адміністративні служби.

Офіційну резиденцію ректора Академії, що був одночасно ігуменом Братського монастиря, збудовано за Касіяна Мехницького. Автор проекту 1781 р. наразі не встановлений. У 20-х роках XIX ст. за проектом архітектора А. Меленського здійснено перебудову, яка не зберегла первинне планування, але не порушила стилістичних ознак деяких оздоб будівлі, характерних для стилю пізнього бароко.

Попри статус пам’ятки, що охороняється державою, катастрофічний стан будівлі потребує негайного відновлення

Корпус, датований 1826 роком (авторство не встановлено), з північного боку прилягає до монастирських мурів, ймовірно – задумувався як суголосний йому стилістично. З середини ХХ століття складає спільний об'єм з Будинком ігумена.

Має статус пам’ятки, що охороняється державою. Однак знаходиться у вкрай занедбаному стані, потребує негайного відновлення

Одноповерховий корпус збудовано 1823 р., в єдиному стилістичному ключі з Проскурнею та Будинком ігумена.

З 1879 року за проектом архітектора В.Ніколаєва добудовано другий поверх, в продовження лінії Нового академічного корпусу.

Знаходиться у занедбаному стані, потребує негайних ремонтних робіт.

Одна з найдавніших будівель Подолу, датується кінцем ХVI-початком XVII ст. У сучасному середовищі Могилянки будівлю традиційно називають Галшчиним Домом, оскільки поруда знаходиться на тій території, де був колись розташований двір славнозвісної фундаторки.

Стіни та піч, де пікся монастирський хліб, були побудовані зі старої “мазепинської” цегли, скріпленої вапняним розчином. Приміщення поварні має старі льохи, де зберігалися запаси братського борошна та інших харчів. Разом з Трапезною за навчальний корпус слугувала до побудови Староакадемічного корпусу.

З 1992 року НаУКМА самотужки утримувала комплекс від руйнування.

2005 року держава виділила частину необхідних коштів на реставраційно-ремонтні роботи, 08 лютого 2007 року відбулось відкриття комплексу, де розміщені зали Музею НаУКМА.

Перша інформація про Борисоглібський храм у Братському монастирі відноситься до 1625 р., за повідомленням Мелетія Смотрицького. Відомий києвознавець Микола Закревський називав іншу версію побудови церкви — ніби на цьому місці була церква Зачаття Святої Анни: “Эта первоначальная церковь носила название конгрегационной..., потому, что в ней 9 декабря в день ангела Анны Гулевичевны, происходили выборы чинов академических”. Правда, що в Академії відзначали це свято як свято своєї ктиторки навіть у кінці XIX ст., оскільки Гашка (Гелжбета) Гулевичівна Лозчина мала і друге ім`я — Анна.

Борисоглібський храм описував і Павло Алепський 1653 року, який бачив тут церкву-базиліку з мармуровими порталами, яка ніби за легендами була побудована Петром Могилою. Однак усі ці попередниці цієї, Борисоглібської церкви, були реконструйовані Іваном Мазепою і новоосвячений Борисоглібський “студентський” храм мав служби над нижнім приміщенням Трапезної.

1740 р. про долю Борисоглібської церкви турбувався префект академії Михаїл Козачинський - просив митроплита Рафаїла Заборовського про ремонт уже старого крилосу церкви, дозвіл на який дав можливість укріпити стару споруду. У Борисоглібській церкві з 2-ї пол. XVIII ст. зберігалася могилянська бібліотека, пожежа її 1786 року призвела до втрати більш ніж 8-и тисяч томів. Величезна подільська пожежа 1811 р. остаточно зліквідувала назву Борисоглібського храму — натомість з`явилася церква Зішестя Святого Духа або Святодухівська. У 20-х роках ХІХ перебудована архітектором А. Меленським за принципом кругової прибудови.

У 2005-2007 роках відбулась повна реконструкція приміщення.

Нині у верхньому приміщенні церкви відбуваються концерти камерної музики, наукові історичні конференції, читання, семінари, зустрічі, у нижньому приміщенні храму правляться служби за могилянськими та основними церквоними святами.

У 2005 році президент НаУКМА В`ячеслав Брюховецький ініціював проведення ремонтно-реставраційних робіт Поварні, що завершилися відкриттям комплексу 8 лютого 2007 року, де тепер розміщуються зали Музею НаУКМА.

У колишньому монастирському дворі, поміж Святодухівською церквою і монастирськими келіями, зберігся сонячний годинник, сконструйований наприкінці XVIII ст. викладачем академії французом Брульоном для занять з астрології. Є «старшим братом» сонячних годинників, розміщених у верхній частині фонтану Самсон, та на відміну від тих, що згоріли у пожежі 1811 року, «вертикальний» зберігся до наших днів, пройшовши лише через одну реставрацію 1970 року.

Бурсами називали студентські гуртожитки бурсаків - бiдних студентів, якi часто знаходились на утримaннi навчального закладу. Пiзнiше назва «бурса» перейшла на гуртожитки духовних навчальних закладiв.

Митрополит Петра Могила в огорожі Братського училищного монастиря збудував першу дерев`яну бурсу, що належала Колегіуму, а 1719 р. коштом митрополита Рафаїла Заборовського i його попередника Івана Кроковського, її було добудовано. 1760 р. було придбано земельну дiлянку бiля церкви Миколи Набережного, і 1765 р. скiнчили будівництво дерев`яної бурси на кам`яному фундаментi. Дерев`янi роботи виконував майстер Петра Недiлка, кам`янi - вихованець Академії, видатний apxiтeктop Іван Григорович-Барський. 1778 р. завершили спорудження нинi icнуючого мурованоro будинку бурси за проектом І. Григоровича-Барськoro на старому фундаментi, коштом митрополита І. Кременецького. Видовжений одноповерховий корпус мав два бiчнi виступи у напрямку вулицi, прикрашенi барочними фронтонами. У 1809-1811 рр. за проектом архiтектора А. Меленського було надбудовано другий поверх, усю будiвлю вдягнено у класицистичні «шати», притаманні ранньому XIX століттю. Також середню частину прикрасив чотириколонний портик, а трикутні фронтончики - простір над вiкнами. У 1819-1832 рр. у її cтінax розмicтилась духовна семiнарiя, потім - Києво-Подiльське духовне повiтове училище. У серединi XIX ст., коли будинок пристосовувався пiд шпиталь, було закладено портик, здiйснено внутрiшнє перепланування.

Києво-Подiльська бурса пов`язана з iм`ям ще однієї видатної особистостi. Тут встановлено меморіальну дошку, прикрашену бронзовим барельєфом С.С. Гулака-Артемовського роботи скульптора Галини Кальченко.

Нині в будівлі розміщуються Правнича клініка факультету правничих наук, Приймальна комісія, Науково-педагогічний центр доуніверситетської підготовки, Освітні студії КМА.