Архів новин 2004 - 2012
Експерт Могилянки про нову концепцію «Великої Вітчизняної війни»
Завідувач кафедри історії НаУКМА Наталя Яковенко обґрунтовує, чому війну 1941–1945 рр. некоректно називати «Великою Вітчизняною», та коментує ідею МОН щодо написання підручника історії спільно з істориками Росії та держав-колишніх республік СРСР
Нові документи і розпорядження, які озвучує МОН під керівництвом Д. Табачника, свідчать про кризу історичної свідомості в нашій державі й утверджують думку про те, що Східна та Західна України мали різні історії:
– Лист МОН №1-9/238 від 07.04.10 «Щодо належної організації виконання Плану заходів із підготовки та відзначення 65-річчя пам’ятних дат Великої Вітчизняної війни»;
– Лист МОН №1/9-271 від 16.04 10 «Методичні рекомендації щодо проведення уроку Пам’яті, присвяченого 65-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні»;
– Наказ МОН №290 від 08.04.10 «Про затвердження Плану додаткових заходів з підготовки та відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні».
Завідувач кафедри історії НаУКМА, професор Наталя Яковенко обґрунтовує некоректність повернення поняття «Велика Вітчизняна війна»:
— Не тільки на мою особисту думку, а й за переконанням моїх колег-істориків, членів Робочої групи з моніторингу шкільних підручників, які ось щойно видали друком проект нової концепції та програм викладання історії України, цю війну некоректно називати Великою Вітчизняною. По-перше, наша концепція категорично заперечує нав’язування підручниковим текстам емоційних чи ідеологічно навантажених оцінок минулого, а саме такий підтекст містить тлумачення війни в категоріях «Великої Вітчизняної». По-друге, стратегічною метою нашої концепції та прив’язаних до неї програм є, мірою можливості, простувати до погодження найгостріших розбіжностей в «історичних пам’ятях» окремих регіонів України. Тим часом цю війну якщо й можна, заплющивши очі на ідеологічний аспект дефініції, назвати «вітчизняною», то лише для тієї частини України, що входила до Радянського Союзу. Натомість, звісно, вона такою не була ні для окупованих Червоною армією у 1939 р. теренів Волині й Галичини, ні для Буковини, ні для Закарпаття. Тож ми у своїх програмах пропонуємо дві назви — ІІ Світова війна і радянсько-німецька війна: ІІ Світова війна з 1–го вересня 1939 року (для України — 17-го вересня), а радянсько-німецька — з 22 червня 1941 року. Мені важко зараз сказати, яку позицію займе Міністерство освіти в проблемі називання війни, а відтак — і в способі її представлення у підручниках… Що ж до спільного російсько-українського святкування 65-ї річниці війни, то для мене морально неприйнятним видається не те, що ця акція спільна з росіянами (бо лихо й справді було спільним), а те, що замість відзначення пам’яті жертв війни святкуватиметься «день перемоги».
Також пані Наталя коментує ідею МОН, запропоновану Д. Табачником, щодо написання підручника історії спільно з істориками Росії та держав-колишніх республік СРСР:
— Ідея створення «спільних» підручників у її теперішньому розумінні має суто радянський родовід, коли всі республіки мусили ходити в ногу. Натомість якби йшлося про погоджений (чи, коли хочете, «редакційно притертий») підручник, то таке починання можна лише вітати, бо в ньому, за самою логікою та практикою взаємного обговорення, вдалося б пом’якшити найгостріші кути «історичних образ», на яких дотеперішній підручник акцентує особливу увагу з метою виховання патріотизму. Історики називають такий спосіб представлення минулого «історією барабана і сурми»: вона прагне прищепити пієтет перед власним минулим не через засвоєння позитивного досвіду свого народу, а через підкреслення кривд, заподіяних сусідами, а отже, сама того не бажаючи, роздмухує ворожнечу. До речі, про створення «спільного» підручника чимало говорили свого часу і в країнах ЄС, але спроби в підсумку не увінчалися успіхом.