Читайте матеріали до ювілею президента Брюховецького

Читайте матеріали до ювілею президента Брюховецького. Олександр Артеменко «У кожного своя доля і свій шлях широкий». «Дзеркало тижня», 14 липня (№27) 2007 р. та Надія Тисячна «Той, хто відродив Могилянку», «День», 18 липня (№ 116) 2007 р.

Шановні колеги!

Пропонуємо Вашій увазі два матеріали, які стосуються виру могилянського життя.
     У тижневику «Дзеркало тижня» від 14 липня (№27) читайте інтерв’ю «У кожного своя доля і свій шлях широкий» з президентом НаУКМА В’ячеславом Брюховецьким. Матеріал підготував Олександр Артеменко.
    
«— В’ячеславе Степановичу, озираючись на пройдений шлях, що більше відчуваєте — втіху від досягнутого чи жаль за тим, що не вдалося здійснити?
— Якщо бути прискіпливим, то я би сказав, що багато чого не вдалося в житті, тобто за ці 60 років. Оскільки, в принципі, збираюся працювати ще років із 30. Ну, наприклад. Хотів стати відомим футболістом, моїм ідеалом був Пеле. Але не став. Хотів бути відомим шахістом, таким як Таль, але й цього не сталося. Помітили, що всі названі мною прізвища складаються з чотирьох літер? Отож бо. Я став Брюхом — так «охрестили» мене студенти. А Брюх — теж чотири літери, і це тішить. Коли мене запитують, чи реалізувався той план відродження Києво-Могилянської академії, який я колись собі накреслив, відповідаю, що він справдився, а не реалізувався в тому вигляді, в якому замислювався. Але тому, що сама ідея життєдайна, що підтвердилося життям, вона була приречена на успіх. Хоча основою цього успіху є щоденна, загалом непомітна робота. Проект справдився, відтак реалізувався. Більше того. Його маківкою став перехід влади в університеті, а радше не влади, а диригентського пульта, з моєї ініціативи, незважаючи на підписаний контракт (міг би, зрештою, обіймати цю посаду й далі). Але вважаю надзвичайно важливим, щоби молодша людина свіжим поглядом оцінила все, що є сьогодні й, де треба, зробила корективи, а де треба — просто продовжила розвивати напрацьоване.

Недавно один із наших випускників написав річ, про яку я постійно думав, але більше ніхто її не завважував. Мені було дуже приємно, що ця молода людина помітила один, можливо, з найважливіших принципів Києво-Могилянської академії: сама система академії будувалася не під мене і не під мої смаки. Академія більша за мене, тому що тут існують речі, які мені не подобаються, яких я не приймаю, до кінця не розумію, але все одно підтримую. Думаю, що це найголовніше досягнення, тому що університет не може будуватися, як, скажімо, команда фірми (я вже не кажу про військовий загін). Університет містить у собі суперечність. З одного боку має бути надзвичайно чутливим до всіх новітніх віянь, інакше перетвориться на церковно-парафіяльну школу, у тому побутовому розумінні, яке ми звикли застосовувати на означення чогось слабенького. Але з іншого боку університет має бути досить консервативним, щоб модні віяння, які дуже мінливі, не перетворилися на домінанту. Ця суперечність якраз і вимагає терпимості від керівника, створення умов для того, щоб будь-які ідеї мали право на життя в цьому університеті.

Що ж об’єднує цю структуру і є визначальним у її успішності? Це — дотримання давніх традицій і творення нових. Є така гарна притча. В один з відомих університетів, нехай це буде Оксфорд, приїздить група педагогів, з метою вивчити тутешній досвід. Увесь день вони ходять корпусами, знайомляться з кафедрами, оглядають лабораторії. У захопленні від побаченого й почутого. Проте помітили, що від самого ранку під деревом сидить літній чоловік і читає книжку. Надвечір гості, прощаючись, говорять, що тепер їм зрозуміло, чому слава про цей університет розійшлася по всьому світу. Аж раптом хтось із них запитав, що то, мовляв, за чоловік, який цілий день сидів із книжкою під деревом? Йому відповіли, що це — ректор.
— То хто ж тоді керує університетом? — здивувалися гості.
— Університетом керують традиції, — почули відповідь.
Це справді дуже мудро, бо лише традиції можуть створити університет. Я дуже сподіваюся, що ті традиції, які ми тут відродили, й ті, які закладені за 15 років, будуть продовжуватися. І тоді справді Києво-Могилянська академія досягне тих висот, про які сьогодні ми тільки мріємо».

Докладніше читайте у додатку та на сайті: http://www.dt.ua/3000/3760/59956/
    
    
     Також у газеті «День» від 18 липня (№ 116) читайте матеріал Надії Тисячної під назвою «Той, хто відродив Могилянку» (Про «дофілософський» період В’ячеслава Брюховецького), в якому йдеться про Вечорниці, що відбулися в НаУКМА 26 липня на честь 60-ліття В’ячеслава Брюховецького.

«Днями В’ячеславу Брюховецькому виповнилося шістдесят! З його іменем безпосередньо пов’язаний процес відродження одного з найстаріших університетів Східної Європи — Києво-Могилянської академії. Про те, як це було, написано у книжці-ретроспективі «Той, хто відродив Могилянку», виданій спеціально до ювілею. До неї увійшли статті, роздуми, дослідження Миколи Жулинського, Івана Вакарчука, Оксани Пахльовської, Ігоря Пасічника та інших громадських діячів і провідних вчених. Її й презентували на Могилянських вечорницях, офіційна частина яких була максимально стислою: зачитали привітання від Президента, від міністра освіти і науки, коротке слово також мали колеги і партнери, а потім кілька концертних номерів, зокрема, кумедний виступ акторів Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, — і на сцену вийшов сам Брюховецький. «Я збирався говорити серйозні слова тільки заступнику мера (ніяк не підключать сантехніку бібліотеки до міської мережі), але, на жаль, він не прийшов, — сказав він. — А насправді я розмірковую над тим, чим 59 років відрізняється від 60 чи 61?.. Ювілей доцільний хіба тим, що є нагода побачити людей, яких любиш, і можеш їм подякувати за все, зокрема, й за те, що тебе терпіли (знаю, що не подарунок)»
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України:

— Коли ми говоримо — Брюховецький, маємо на увазі — Могилянка, і навпаки. Взятися за відродження Києво-Могилянської академії могла людина тільки такого характеру, як у В’ячеслава Степановича: авантюрного, самовпевненого (в доброму розумінні) та впертого. Він зробив те, чого, на жаль, не зробили в інших університетах — максимально реформував академію, зберігаючи традиції, але при тому постійно орієнтуючись на так звані вільні університети європейського типу. Крім того, зумів поєднати державну підтримку з приватними допомогами та сприяннями. У пошуках коштів виявив надзвичайну енергію: їздив світами з немилосердною інтенсивністю для власного здоров’я. Але найголовніше, мабуть, те, що особисто займався програмами для всіх дисциплін і сам створив систему тестів, яка на сьогодні визнана однією з найкращих у світі! Набирав прогресивних викладaчів, які відповідали б найвищим принципам і засадам викладання!».
     Докладніше читайте у додатку та на сайті:  http://day.kiev.ua/184318/