Світлана Алексієвич: «Треба сторожити в собі людину»

Деталі

Дата публікації: Четвер, 07 квітня 2016, 20:25

Вперше в історії Могилянки Почесним доктором НаУКМА стала лауреатка Нобелівської премії

07 квітня відбулася зустріч могилянської спільноти зі Світланою Алексієвич – видатною білоруською письменницею, лауреаткою Нобелівської премії з літератури 2015 року.

Приводом для зустрічі стала інаугурація Світлани Алексієвич як Почесного доктора НаУКМА.

Це звання було присвоєно видатній письменниці і публіцистці рішенням Вченої ради 11 лютого 2016 року.

Пропонуємо вашій увазі деякі думки, виголошені пані Алексієвич під час її інаугураційної промови "У пошуках вічної людини, або таємниця свідка". (повне відео зустрічі буде оприлюднено на сайті НаУКМА ближчим часом).

"Моє дитинство пройшло в українському селі на Вінничині. Досьогодні мені здається, що це дуже точне моє місце на землі – село. Це місце – міцний зліпок того, що являє собою людина.

Моя нова книга буде про любов. Люди розучилися про неї говорити. Ми всі заручники культури страждання. Оскільки література – форма взаємозв’язку між людьми, то її головні оповідання – також про це, і саме страждання стає мірою всіх речей.

Нам здавалося, що комунізм помер. Нам здавалося, що це необоротно. Але ми були романтиками… Ви в Україні дуже вірно робите, проводячи декомунізацію. Ми ж (в Білорусії та в Росії) живемо з відчуттям поразки. Ми не змогли добитися свободи. Бігали по площах, розмовляли на кухнях, читали Солженіцина та Шаламова… Це була правда, після якої, здавалося, неможливе було повернення назад.

Те, як класики літератури писали про наш світ – це був ідеалізм. Людина була звільнена від життя, вона жила ідеєю. Зараз ідеалізму суттєво менше, більш того – йде відторгнення тих книг, які говорять про «новий світ» - світ, оголений до ідеї. Це історичний час, але він зникне.

Любов – почуття, здавалося б, вічне, але з віком життя ніби вкривається серпанком…

Сама інерція життя вимагає у людини багато сил: спочатку потрібно народитися, потім одружитися, народити дітей… І якщо молодість – час філософських суперечок і пошуків, іто далі, з плином життя, простір пошуку звужується.

З кожною людиною треба говорити, як з другом. З кожним героєм моїх книг ми говорили про життя.

Я займаюсь часом; намагаюсь вловити цю матерію, котра повністю щезає, залишаючи свій слід у мистецтві, у музиці…

Я за переконаннями – гандист, пацифіст. Ті настрої, провідником яких я була, змусили мене змінити погляди, вирватися з –під впливу «культури війни». Письменник не повинен бути войовничим – для мене особисто це означало б загибель.

Війна – світ яскравий, хижий, навіть красивий. Зброя – красива, думка про це навіть викликає відторгнення: чому зброя, попри смертоносність, ще й красива? Адже це знижує температуру болю.

Їдучи сюди, я думала: що я можу сказати людям в Україні, в країні, котра воює? Я думаю, потрібно сторожити в собі людину, постаратися попри все залишатися людиною.

Технології роблять нас постійно присутніми у світі – варварському світі. І, замість того, щоб вбивати ідеї, люди вбивають одне одного.

За 37 років я написала 5 книг. Я зафіксувала спробу побудувати на землі кращий світ – невдалу спробу.

Чорнобильська катастрофа, а потім – Фукусіма, показали, що від людства може залишитися купка сміття. Я була свідком того, як до-чорнобильська людина перетворюється на чорнобильську. Навколо була смерть, смерть у новому вигляді. Людина була до цього не готова. До війни – готова, а до цього – ні. Коли я писала про це, ні культура, ні попередній досвід не могли мені допомогти. Спочатку люди думали, що їх врятує наука, потім – релігія… Намарно.

Вам (Україні) потрібно намагатися вирватися з обіймів Росії, звільнитися від впливу її ідей про «краще життя». Я писала про це у своїх книгах в надії, що зможу пояснити світ соціалізму – світ, який відійшов, світ, в якому ми жили.

Шлях до свободи – дуже довгий. Наш же шлях до неї поки що дуже короткий, неспівставний зі шляхом, який подолали європейські країни і який вимірюється століттями. У своїх книгах я намагалася пройти цей шлях зі своїм часом, зі своїм поколінням.

Крім книги про любов, хочу написати книгу про старість. Цивілізація подовжила нам життя на 20-30 років, але ми ще не осмислили філософськи, на що їх потратити – з внуками сидіти? банки на дачі закручувати?

Наостанок хочу сказати молодим людям, присутнім у залі, дві речі.

Перше: треба сторожити у собі людину. І друге: свобода – це довгий шлях.

Світлана Алексієвич – видатна білоруська письменниця та публіцистка, відзначена 8 жовтня 2015 року Нобелівською премією з літератури «за її багатоголосу творчість — пам'ятник стражданню і мужності у наш час». Вперше за півстоліття премія була присуджена письменниці, котра переважно працює в жанрі документальної літератури; при цьому вперше Нобелівська премія з літератури присуджена професійному журналісту.

Також серед отриманих нею почесних нагород - премії імені Гердера та Ремарка (Німеччина), Національна премія критики США, Літературна нагорода «Ангелус» (Польща), Офіцерський хрест ордена Мистецтва і літератури (Франція).

У своїй нобелівській промові вона сказала: «Мене називають письменницею катастроф, але це неправда, я весь час шукаю слова любові. Ненависть нас не врятує. Тільки любов».

Перша її опублікована книга, «У війни не жіноче обличчя», стала водночас сенсаційним зібранням правдивих спогадів про Другу світову війну та вироком офіційній радянській версії «історичної правди» про події тих часів. Така ж доля – захоплення публіки та гнівно-нервова реакція радянської влади – спіткала й наступну книгу Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики», присвячену війні СРСР в Афганістані. Її остання книга, «Час секонд хенд: кінець червоної людини», є унікальним літературним дослідженням «радянської людини» (homo soveticus), що має не лише художнє, а й історико-антропологічне значення.

Упродовж багатьох років Світлана Алексієвич підтримує творчі зв’язки з НаУКМА, зокрема з Центром Європейських Студій НаУКМА та видавництвом НаУКМА «Дух і Літера». 2014 року у цьому видавництві вийшов український переклад останньої книги Світлани Алексієвич «Час секонд хенд: кінець червоної людини».