Катерина Хінкулова: «В академії ти відчуваєш, що береш участь у творенні історії»

Деталі

Дата публікації: П'ятниця, 24 червня 2016, 10:33

Катерина Хінкулова – випускниця бакалаврської програми з історії 1996 р. Після навчання в НаУКМА здобула ступінь магістра з російських і пост-радянських студій у London School of Economics and Political Science. Журналіст, сценарист, авторка романів «36 Пісень про життя» і «Drifters», зараз працює як broadcast journalist у EuroNews у Франції.

• Відкриваючи перший набір у 1992 році, Могилянка була абсолютно незвіданим і непередбачуваним університетом, що відштовхувався від звичної радянської освіти й позиціонував себе як відроджувача традицій давньої Києво-Могилянської академії, та провідника новітніх західних методик і програм. Якими були Ваші очікування від вступу в академію?

- Мені завжди було цікаво пробувати щось нове, занурюватися у пригоди. Та й історичні та політичні обставини в Україні були такими, що у всіх з’явилося відчуття оптимізму і бажання змін. В університеті Шевченка, де я провчилася два роки на філологічному факультеті, все було переважно традиційне, місцями нафталіном укрите, а Києво-Могилянська академія – це був крок у невідоме, ризик. Вступивши, я не розчарувалася, навпаки, навчання в Могилянці виявилося набагато кращим і перевершило всі мої очікування. Найбільш несподіваним для мене було те, наскільки все легко, просто і дуже природньо відбувалося. Навіть не виникало відчуття, що, навчаючись, ти важко працюєш. Ми всі разом – і викладачі, і студенти – вирушали в таку собі подорож, пригоду, прийшовши до Могилянки. І те, наскільки все було просто й гармонійно – це найкраще і саме це я найбільше ціную в своєму навчанні в академії.

• Яким було ваше найперше враження від університету?

- Я – киянка, тому знала цю будівлю на Контрактовій площі (чи на Червоній площі, як вона тоді ще називалася), знала, що там – військово-морське училище, бачила моряків. Але коли я прийшла сюди здавати іспити, перше, що мене все одно вразило – дивний симбіоз: уже прийшли ми, але й далі навіть у Староакадемічному корпусі тоді ходили ще моряки. І по-друге, я була надзвичайно вражена, наскільки високий рівень і наскільки цікаві, непересічні й різні люди були от серед абітурієнтів.

• Що Вам найбільше запам’яталося зі студентського життя?

- Думаю, що найяскравіший спогад – це коли після вступних іспитів я прийшла і побачила своє ім’я у списках зарахованих студентів. Я тоді страшенно хвилювалася. Насправді, спочатку я думала, що мені не буде дуже тяжко, бо англійську мову добре знаю, та й взагалі маю високі оцінки, але коли я побачила і почула інших абітурієнтів, то захвилювалася, тому що тут усі мали дуже високий рівень, конкуренція була дуже велика. Тому коли я побачила, що таки вступила, це був пам’ятний момент. Ще я пригадую, коли ми щойно тільки-тільки починали вчитися, усе життя в нас оберталося навколо Староакадемічного корпусу і плацу. Якось восени, хоч було вже досить холодно (у жовтні чи листопаді), ми організували дискотеку на плацу. Всі тоді тепло повдягалися, і я тоді, пам’ятаю, на це дивилася і думала, що наші танці в пальто на вулиці – це страшенно романтично і дуже-дуже гарно, і воно потім запам’ятається. Так і сталося. А ще до нас колись приїжджав викладач релігієзнавства з Британії, і він читав нам лекцію про християнство. На його лекції був повний аншлаг. Здавалося, він був дуже здивований, бо не розраховував, що релігієзнавство викличе такий інтерес. А потім виявилося, хтось дізнався, що, коли він був студентом, учився разом зі Стінгом. І весь ажіотаж був викликаний, власне, цим. Він прочитав свою лекцію і запитав, чи є в когось питання. Запала тиша, а потім хтось піднімає руку і каже: «Це правда, що Ви знайомі зі Стінгом?». Він почав сміятися, йому стало все зрозуміло: «Так, знайомий». І всі кажуть: «Ну, розкажіть». Тож він почав щось про Стінга розповідати.

• Хто з могилянських викладачів став для Вас знаковою людиною?

- Людина, яка мене, так би мовити, привела до академії, і якій я хочу віддати належне, це Сергій Іванюк, що разом з В. Брюховецьким починав проект відродження КМА. Саме він ще на самому початку розповів мені, що Могилянка – це буде намагання відновити традицію, підняти те, що було в Україні давно, кілька століть тому, а з іншого боку – зробити університет за європейськими, західними стандартами, відірватися від радянської освітньої традиції. Я рада, що завдяки йому прийняла таке важливе в моєму житті рішення – прийти навчатися в академію. А взагалі викладачі в нас були фантастичні. Не хочу перераховувати, бо ще когось забуду – вони всі чудові. Єдиного, кого я б хотіла згадати, це нашого викладача, який помер, ще коли я навчалася. Микола Чмихов був абсолютно унікальною людиною, надзвичайно відданою своїй справі, а ще близькою духом до студентів. Він був неймовірно натхненним і надихав інших, освіченим, багато всього знав, але також мав здатність, яка повинна бути у кожного справжнього науковця, до аналізу і синтезу інформації, вміння переробляти й цікаво передавати її нам. Так що я хотіла б ушанувати його пам’ять.

• А як щодо Ваших однокурсників?

- Перший набір був дуже яскравим, кожен – унікальна особистість. Багато випускників згадують, що саме спілкування з однокурсниками є найціннішим здобутком у плані особистого розвитку. То хто з них став для вас важливим, за ким хочеться рости й досягати нових вершин? Абсолютно, як Ви кажете. Тут куди хочеш ткни пальцем – і попадеш у когось із великими досягненнями чи когось відомого, успішного і незвичайного. Мені здається, що це було частково тому, що тоді такі підібралися люди, але з іншого боку – такий був час: у різних сферах суспільного життя виник вакуум, а ми, відкриті до нового, до ризиків і пригод, його заповнювали. Михайло Мінаков – це людина, яка мене найбільше вражає особисто: захистив дисертацію, гарно фотографує, недавно мав персональну виставку! Він уміє ставити ціль і досягати її. Я йому по-доброму заздрю у цьому. Або ж Остап Семерак. Ми знали завжди, що він піде в політику. Мене дуже тішить, що Остап добився свого і тепер працює в уряді. Зрозуміло, що в Україні зараз непросто, але я сподіваюся, що йому все вдасться. Але знаєте, можна кидатися оцими відомими іменами людей, які поставали бізнесменами чи в політиці просунулися, але навіть ті, в кого не публічна, не така помітна кар’єра, все одно є людьми незвичайними. Один на одного ми мали величезний вплив. Тому ще раз хочу наголосити, що відчуття прагнення пригоди, «adventurer`s spirit», який у нас у всіх був, і, я сподіваюся, зараз теж є – це те, що відзначає могилянців, спільна риса, яка робить нас унікальними і відмінними від випускників усіх інших університетів.

• Що Ви особисто взяли для себе від Могилянки?

- Як вона вплинула на Ваше формування як людини і як професіонала своєї справи? Мені здається, що вона мене зробила більш упевненою в собі, і це важливо, тому що люди можуть робити гарні кар’єри, але все одно бути при цьому не дуже щасливими. Треба, мені здається, відчувати і знаходити те, що ти насправді хочеш робити. В академії це не було написано на стінах гаслами, але ми вчилися відчувати і знаходити, чим є ти сам як унікальна людина, унікальна особистість. У мене був пам’ятний момент: коли ми закінчували академію, вважалося дуже модним іти в корпоративний світ працювати на велику мультинаціональну компанію – це престижно, грошей можна заробити і побудувати кар’єру. Звичайно, я теж спробувала це робити, але мені особисто це не підійшло, тому я швидко від цього відмовилася. Я переконана, що перебування в академії навчило мене бути собою, не боятися слухати свої бажання і робити те, що ти хочеш, а не те, що модно. Треба дивитися на інших, як на приклад, але робити тільки те, що найкраще підходить саме тобі.

• Наскільки тісний Ваш зв’язок із НаУКМА?

- Чи Ви ознайомлені взагалі з тим, чим зараз живе академія? Я думаю, що я ознайомлена не надто добре, тому що відбувається всього дуже багато. Академія зараз настільки велика, там настільки багато факультетів, департаментів, програм і так далі, тому за всім встежити неможливо. Але я журналіст і часом контактую з Євгеном Федченком, який очолює Школу журналістики, від нього багато що дізнаюся. Я кілька разів, коли приїжджала в Київ, приходила читати лекції, розповідала про онлайн-журналістику, бачила студентів, вони мене дуже вразили, справили гарне враження, так що з цієї точки зору зв’язок є. На зустрічах випускників я буваю час від часу. Кілька років тому приходила на Конвокацію. Ще регулярно читаю розсилку для випускників. До речі, треба сказати, що вона краще працює, ніж від LSE. Після академії я вчилася в London School of Economics, і звідти теж отримую alumni-розсилку. То можу сказати, що мені є з чим порівнювати. У Могилянці вона працює на високому рівні, матеріал різноманітний і багатий, мені завжди цікаво читати її. Гарно знати, що відбувається зараз в академії, дізнаватися про нагороди могилянців, успіхи студентів, про однокурсників і знайомих і т. ін. Я дуже вдячна, що така річ існує.

• Ви згадали про London School of Economics. Скажіть, наскільки відрізнялося навчання там від навчання в Могилянці?

- Ви знаєте, все було інше. London School of Economics – це не найбільш традиційний виш, тобто, це не Оксфорд, але все одно, у ньому все давно усталено, все вже розвинуто і на своїх полицях розкладено, тоді як академія була у процесі становлення. В усьому свої плюси й мінуси, але я дуже люблю зміни, подорожі, знайомства з новими людьми, нові проекти, пригоди. Тому мені особисто так, як воно було в Могилянці, по духу ближче. У нас багато що змінювалося в процесі навчання. Коли ми тільки починали вчитися, можна було брати необмежену кількість предметів, і ми ходили підряд на всі лекції. Потім виявилося, що це абсолютно непрактично, тому що розклад неможливо скласти нормально, а ще це дорого, бо якщо всі позаписувалися на всі лекції, то годин має бути дуже багато, викладачів не вистачає і так далі. Могилянська система розроблялася, коли ми вчилися. І хтось може сказати: «Ой, це погано, я хотів би вчитися, точно знаючи, що я роблю і що далі буде». Але мене це незнання, що далі буде, якраз і захоплювало найбільше. І ще один момент – в академії було і, мені здається, зберігається певне місіонерство: ти відчуваєш, що береш участь у чомусь дуже особливому, унікальному, ні на що не схожому. Тоді як LSE, дуже хороший, поважний та успішний освітній заклад, – це лише університет. Тут ти не береш участь у творенні історії, як, безумовно, відчувалося з академією.

• Студенти і викладачі тут і там: наскільки вони різні? Студенти – вони скрізь однакові?

- Напевно, так. Мені здається, що молоді люди, які хочуть вчитися і на такій стадії життя перебувають, коли їм все цікаве: навчання, інші люди, нові знання – вони скрізь приблизно ті самі. Щодо викладачів, то, як на мене, їхня відданість своїй справі в академії була сильнішою. У Могилянці в перші роки було багато викладачів, які приїжджали з-за кордону, і це теж були люди-шукачі пригод. Здобувши трохи досвіду й освіти, я змогла оцінити, наскільки високим був їхній академічний, але на додаток до того вони були ще й відкритими до нових досвідів, і це прекрасно, нам дуже пощастило як студентам КМА.

• Чому Ви вирішили залишитися жити у Лондоні?

- Для цього було багато причин, пов’язаних і з роботою, і з особистим життям. Коли я вчилася в LSE, почала працювати на Всесвітній службі BBC. Потім поїхала на рік в Азербайджан. Постійну роботу мені запропонували знову на Всесвітній службі BBC, тому повернулася у Британію. Звичайно, я живу в Лондоні, хоча зараз по роботі теж багато часу проводжу у Франції. Але в мене немає відчуття, що я залишилася, поїхала з України назавжди. Наприклад, ми реалізовували один проект із українськими партнерами-радіостанціями. Тоді з 2003 по 2010 рік я в Україні була щомісяця, і здавалося, що я тут живу і працюю постійно. Плюс у мене тут вийшло дві книжки українською мовою, я їздила їх презентувати, ми робили всілякі літературні вечори. Я написала сценарій для «1+1», так само українською мовою. Тобто, з одного боку, я живу в Лондоні, а з іншого – у мене все одно дуже велика частина справ пов’язана з Україною. Та й життя таке непередбачуване, весь час щось змінюється, може, якісь наступні проекти я буду робити також в Україні, тому я не вважаю себе відірваною.

• Що Вас мотивує і надихає?

- Зрозуміло, що люди, які прийшли в Могилянку, з самого початку були дуже активні, енергійні та ініціативні. Але в кожного є свої джерела енергії та натхнення. Ваші джерела в чому? Мені здається, що мене особисто, і нас, я не хочу сказати, що тільки могилянців, а от взагалі українців, які сформувалися наприкінці Радянського Союзу, об’єднує і мотивує здатність виживати – те, що англійською називається «survival». Мені здається, що Україна сама по собі – це велики йприклад виживання. Україна, яку гнобили культурно і політично століттями, попри всі перешкоди вижила, стала справжньою країною. Я не хочу якось пафосно звучати, очевидно, що проблем дуже й дуже багато, але в 91-му році ніхто не думав, що Україна стане повноцінною державою. Можна і зараз сперечатися, наскільки все добре і наскільки вона повноцінна. Але здатність продовжувати жити, безперечно, є в Україні як в державі і є в багатьох наших людей. Здатність продовжувати, попри все, рухатися, працювати і розвиватися – це мене дуже надихає в інших людях і надихає у самій Україні передовсім.

• Яку пораду Ви дали б сучасним студентам НаУКМА?

- Просто насолоджуйтеся життям, have fun. Не слухайте ніяких порад, будьте самі собою і робіть те, що ви хочете робити зі своїм життям.

• Що б ви хотіли побажати Могилянці на 25-річчя її відновлення?

- Хочу побажати, щоб ніколи не закінчували гарні студенти. Щоб у КМА було багато джерел фінансування, аби можна було продовжувати розростатися і реалізовувати нові ідеї. Щоб ми й далі мали відчуття, що ми є частиною особливої могилянської громади. Зараз коли я знайомлюся з людьми, які вийшли з академії через 5-10-15 років після мене, це не має ніякого значення, тому що, ще не знаючи один одного особисто, ми розуміємо, що маємо щось спільне, ми ніби належимо до якогось таємного товариства. І побажаю ще, щоб в академії було багато цікавих випускників, які робитимуть незвичайні речі, бо саме такими вона вчить нас бути.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк і Тетяна Сопронюк