Скрадлива тінь піонера

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 28 березня 2017, 14:25

В’ячеслав Брюховецький

Нам так хотілося декомунізації! Справжньої, тотальної, безкомпромісної! Як у Литві, Естонії, Латвії. Як у Празі, Варшаві, Будапешті, Берліні і навіть, мов апофеоз, у Бухаресті… Але було зрозумілим, що керманичі України початку 90-х років та, хоч і здемократизована, але таки за суттю радянська, Верховна Рада на таке не підуть. І суспільство тодішнє, ідеологічно зґвалтоване сімдесятп’ятилітнім панування комуністичної ідеології, в цілому не було готове на рішучий крок.

Гіпсових же, картонних, бетонних, гранітних, мармурових Ленінів стояли мільйони. На самому Хрещатику їх було аж троє. А в тодішньому Київському вищому політичному військово-морському училищі, яке займало корпуси сучасної Могилянки, пам’ятників, погрудь, барельєфів, портретів Ілліча було, мабуть, із сотню.

…Ти з благоговінням мав прокрокувати повз знамено училища на першому поверсі головного корпусу. «Пост №1» розміщувався в незрозумілій нині за призначенням трикутній відгорожі під сходами, а далі, під час кружляння підйомом на другий поверх, тобі ніби надавалась можливість утвердитися в усвідомленні своєї малості – гігантських розмірів «вождь світового пролетаріату» і, за сумісництвом, колгоспного селянства Ленін у своїй високості й великості помпезно відсвічував (подейкували, то був благородний каррарський мармур з Італії!) і поступово наростав над тобою. Пам'ятник, заввишки понад два метри, своїми неприродніми розмірами стискав простір невеличкого холу другого поверху.

Якось у восени 1992 року ми зупинилися разом ректором Європейського християнського університету з Відня професором Ґудгієром біля цього «ізваянія» і я пояснював гостю причини його перебування тут, на території, яка тоді спільно використовувалася нововідродженою Києво-Могилянською академією і військовим політичним училищем.

– Чё глумитесь над вождём? – запитав мене неприязно який капітан першого рангу, що проходив повз нас.

– А ми його скоро демонтуємо, – відповів я, – тільки-но знайдемо, куди вивезти.

– Не дождётесь, – пролунало у відповідь. Чесно кажучи, я не надав значення цьому роздратуванню комісара. Але вранці пам’ятника не стало. Як його можна було за одну ніч демонтувати, знести вниз і вивезти, це й досі для мене лишається загадкою. Ото була «полундра»!

Враз мічмани, капітани всіх рангів і короткострижені курсанти-політруки почали наввипередки демонструвати своє розуміння декомунізації. Трощили й розтягали все, навіть старі розетки виколупували зі стін. Але цікаво, що бюсти вождя (крім бронзових), барельєфи і портрети (вже без рамок) викидали, нерідко просто в сміттєві баки. Розуміли, що це їм непотрібно. Зате з’явилися зловіщі графітті, викарябані на стінах: «Зверохахлам – смерть!», «Мы еще помахаем красными флагами над стенами нашего родного КВПВМУ».

Я дуже хотів зберегти також ці шедеври ненависті й реальної комунізації мозків. Не вдалося. Коли я повідомив адміралові, що ми збережемо ці написи, вночі їх негайно затерли. Але для застереження нинішнім та прийдешнім поколінням, зокрема, особам, котрі навчаються в НаУКМА, нам вдалося затримати мозаїки на фронтоні першого корпусу, а на його фасаді ще у квітні 1996 року встановлена пам’ятна табличка, де за підписом президента НаУКМА міститься така інформація:

«10 квітня 1996 року останній представник військово-морського політичного училища вийшов з території Києво-Могилянської академії назавжди. На фронтоні цього будинку залишаємо мозаїку як символ доби тоталітарного режиму. Хай це стане пересторогою нащадкам – будьмо мудрими, щоб не повторилося це безпросвіття».

Мабуть, далеко не всім сучасним студентам, і навіть аспірантам, відомо, що саме на цьому, так званому, першому плацу відбувалися формування тритисячних колон студентів і працівників НаУКМА, які щодень вирушали на Майдан часів Помаранчевої революції, що саме звідси на Майдан Революції гідності, де вже по-справжньому стріляла януковицько-путінська мафія, безстрашно йшли наші хлопці й дівчата… Вони не хотіли повернення минулого. І я сам бачив, як на тлі таблички, що пояснювала, чому ми залишили ці знаки сімдесятилітнього мороку, фотографувалися студенти перед тим, як іти в таки справжній, не книжний, бій! Ці фотографії вони покажуть своїм дітям і онукам…

Звичайно, можна знищити цю ідеологічну мозаїку, просто заштукатуривши її. Можна викинути табличку, яка два десятиліття нагадує про жах комуністичного «раю». Проте найбільша проблема полягає саме в тому, що, стерши щось зі своєї візуальної пам’яті, ми тішимо себе ілюзією, ніби того вже не існує. А, по суті, найголовніша декомунізація повинна відбуватися в наших головах, і це найскладніше. Взяти хоча б факт, що наш випускник, теперішній наш аспірант не звернувся до керівництва університету зі своєю пропозицією «декомунізувати» фронтон першого корпусу, не побажав вислухати арґументи людей, які реально декомунізували середовище Могилянки ще в середині 90-х минулого століття, а настрочив до Інституту національної пам’яті.

Він пішов шляхом відомого радянського піонера Павліка Морозова. А, може, пан аспірант знає приклади, як, начитавшись залишених написів, студенти НаУКМА переймалися комуністичною ідеологією і намагалися відновити оте мракобісся, від якого їх марно застерігали? Чи не зорганізували вже вони в могилянському середовищі комсомольський осередок?

Але, якщо без іронії, то чому б не звернути увагу на рудименти тривкої закомунізованості свідомості частини могилянського студентства, які ми з прикрістю спостерігаємо? Наприклад, вживання російської мови на території НаУКМА всупереч нашому Статуту і корпоративній угоді, яку підписують студенти. Всупереч очевидному факту, що така поведенція підкидає хмизу до небезпечного для всього світу огнища Путіна і путенят – ага, ще животіє «русский мир»… На фронті майже щодня гинуть українські хлопці, відстоюючи свободу від маніакальних злочинців, що прагнуть нас знову загнати в комуністичну кошару. А самозадоволена «еліта нації», ех… Що там говорити – «ми еще помахаем красными флагами»… А хтось собі подумки гне й такої: «та нічєво, какось оно будєт», безпідставно причисляючи себе до нової майбутньої української інтелігенції і не усвідомлюючи, що він чи вона цим самим фактично стають посібниками ворогів українців як справді якісно нової політичної нації.

Та з ворогами воно ніби й простіше. Згадаймо Василя Симоненка:

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде..

А от як бути з тими Іванами, що, за Олександром Довженком, не туди б’ють?..

Або «по-сучасному» – замість діяти, піаряться…