ДЗВІНКА КАЧУР: «ПІСЛЯ ОКСФОРДУ МЕНІ ХОТІЛОСЯ ПОВЕРНУТИСЯ В УКРАЇНУ ПРАЦЮВАТИ СІЛЬСЬКОЮ ВЧИТЕЛЬКОЮ»

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 04 червня 2013, 20:34

Дзвінка Качур - випускниця природничого факультету НаУКМА 2005 року.

Навчалась в Оксфордському університеті, працювала в Чорнобильській програмі відродження та розвитку в Україні, ініційованій ООН.

З 2011 року мешкає у Південно-Африканській республіці, займається питаннями соціального розвитку.

- Як Ви обирали спеціальність і університет для вступу?

- Я хотіла бути психологом, у мене було два варіанти: вступати у медичний університет або ж шукати цю спеціальність у іншому університеті. Дуже хотіла навчатися в Могилянці, бо у нас це «сімейний» університет. Тут навчався на ФЕН мій старший брат, Роман Качур, і з його розповідей, знайомства з його друзями я зрозуміла колосальну різницю між НаУКМА та іншими університетами. Я ходила на підготовчі курси до медичного університету та університету ім. Т.Шевченка, тож могла порівняти і побачити, що в Могилянці є повага до студентів і можливість вільно думати. Покійний нині професор Володимир Іванович Полтавець планував відкривати в Могилянці спеціальність «Психологія», тож я вступила в Могилянку на природничий факультет, сподіваючись пізніше перевестись на цю спеціальність. На жаль, саме того року, коли я вступала, він трагічно загинув, і цю спеціальність так і не відкрили.

- Що ще, крім навчання, приваблювало в Могилянці? Якими проектами займалися?

- Студентське братство було дуже активним, зокрема, у 2001 році ми з Катериною Поліщук, Зоряною Скалецькою та Ірою Мироновою організовували «Гуцульське весілля», кожного року ходив братський Вертеп. Також діяв міжнародний студентський осередок AEGEE. Це була дуже хороша організація, завдяки їй наші студенти могли поїхати в інші країни, а іноземні студенти – приїхати до нас. Вони запрошували студентів звідусіль, організовували літні школи. Час від часу збиралося і Галицьке земляцтво. Вже коли я закінчувала навчання, почалося створення екоклубу «Зелена хвиля». Його першим керівником був Лесь Басько. Ми з Наталею Гозак опікувалися переробкою сміття, розставляли по усій Академії смітники. Ірина Миронова ініціювала висадження квітів в Академії. Ми весь час шукали собі такі заняття.

- Коли Ви почали працювати і як знайшли першу роботу?

- Перша робота знайшлася через університетський JOB-центр на останньому курсі бакалаврату. Мене взяли на посаду еколога у страхову компанію. Я отримала там дуже цікавий досвід. Компанія, в якій я працювала, хотіла себе позиціонувати як екологічну і моїм завданням було готувати дайджести екологічної тематики. Вони намагалися, крім обов’язкового екологічного страхування, запровадити добровільне на основі російського досвіду, де в одному з регіонів проводили експеримент щодо добровільного екологічного страхування підприємств. Працівники компанії їздили на конференції, виступали і ділилися цим досвідом добровільного страхування, але потім, на жаль, ця ідея так і не була реалізована.

Після першого курсу магістеріуму я пішла з роботи, тому що поєднувати її з навчанням було все-таки важко. Я хотіла продовжувати навчання далі і, звичайно, треба було приділяти йому більше уваги.

- Якою була тема Вашої магістерської роботи?

- Я писала про сприйняття в Україні генетично модифікованих організмів. Моїм науковим керівником була Оксана Осадча, випускниця Академії. Після Могилянки я поїхала вчитися в Оксфорд, на однорічну магістерську програму з екологічної політики. Там був зовсім інший, ніж в Україні, підхід до навчання.

Передбачається, що студент надзвичайно багато вчиться сам. На лекціях не викладають предмет комплексно, починаючи з історії питання. Професори дають вузькоспеціалізовану інформацію, яка є предметом їх досліджень. Далі студент іде в бібліотеку зі списком літератури зі 100 позицій і освоює усю галузь самостійно. Тобто, треба надзвичайно багато читати. Мені здається, я навіть не була готова до того, що так багато доведеться працювати самостійно, читати таку кількість книг і статей. На кожну лекцію потрібно було опрацювати щонайменше 10-20 джерел, серед яких не тільки статті, а й великі книги. Навчання загалом досить інтенсивне і коротке – два місяці навчання, потім період самостійної роботи, потім знову два місяці навчання. Я продовжила дослідження теми ГМО, в своїй магістерській роботі порівнювала ситуацію в Україні і Польщі.

- Яким було студентське середовище в Оксфорді?

- Надзвичайно мультикультурним. Було відчуття, що університет – це окремий світ, де кожна країна має своїх представників, і вони всі живуть в мирі і злагоді. Не зважаючи на конфлікти між деякими країнами, студенти мирно співіснували, кожен старався представити свою культуру. Студентське життя було надзвичайно активним, і ці зв’язки з іншими людьми – це, фактично, одна з найбільших переваг, які дає університет. Все навчання побудовано так, щоб студентська інтеграція стала максимальною. Кожен зобов’язаний ходити на спільні вечері з викладачами і студентами мінімум три рази на місяць. Таким чином я знайомилася з іншими культурами і представляла свою. Таке спілкування змінює і уявлення про себе, тому що одна справа, розповідати про Україну європейцям і зовсім інша – китайцям і африканцям, наприклад. Ми звикли робити це через порівняння з сусідніми країнам, але в такій ситуації це не має сенсу, бо вони, скажімо, не знають нічого ні про Польщу, ні про Росію. Треба було розповідати про Україну через її самобутність, унікальність і я говорила, що українці – це дуже класні слов’яни).

Розповідала, що Україна – це територіально велика країна, що у нас багато населення, є доступ до моря, є Карпати, цікаві місця для туристів, що ми виробляємо космічні кораблі і літаки. Це одразу характеризувало Україну як технологічно розвинену країну. Я розповідала, що у нас тисячолітня історія, що маємо церкви, яким по 1000 років і, наприклад, для амерканців і африканців це було дивом.

- Як склалось життя після Оксфорду?

- Після Оксфорду у мене було бажання повернутися в Україну працювати сільською вчителькою.

Перебуваючи там, займаєшся науковими темами, але вони дуже-дуже віддалені від реального життя. З одного боку це просто фантастика, тому що в Україні можна тільки мріяти про спілкування і співпрацю з науковцями світового рівня. З іншого боку, наукові статті можуть бути цікаві лише обмеженому колу людей, вони не впливають безпосередньо на реальне життя, це відбувається дуже опосередковано. А в Україні величезне поле діяльності, є потреба змінювати дуже багато.

Повернувшись до Києва, я пішла працювати в Програму розвитку ООН, так звану «Чорнобильську програму». Досліджувати атомну енергетику я почала ще в Оксфорді. Вивчала, як тема зміни клімату використовується для лобіювання атомних електростанцій в Британії. В Києві мене взяли в цю програму на посаду асистента з розвитку громад. Розвиток громад – це робота з населенням на постраждалих територіях. Програма працювала в п’яти областях, які найбільше постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і була присвячена соціально-економічному розвитку. Моїм завдання було готувати інформаційні матеріали щодо радіаційної безпеки. Програма надавала гранти громадським організаціям або організаціям громад (більш проста форма організації) для ремонту ФАПу, школи, водопостачання, створення молодіжних центрів, управління відходами та інше. А також інформувала людей, які є ризики, як безпечно проживати на постраждалих територіях, як народжувати здорових дітей...

- В яких областях працювали?

- У Рівненській, Київській, Житомирській, Чернігівській і Волинській.

Найбільшим містом, яке постраждало від аварії на ЧАЕС, є Коростень у Житомирській області. На момент аварії там проживало 70 000 осіб.

Зв`язком між Оксфордським Українським товариством, Могилянкою та Чорнобильською програмою відродження та розвитку ПРООН була спільно організована програма Волонтери Оксфорду для громад в Україні. У різні роки програму підтримували та співорганізовували ГО "Екоклуб "Зелена хвиля", Волотери ООН, фундація Петра Яцика, відділ громадських справ при посольстві США в Україні.

У рамках програми студенти Оксфорду та студенти Могилянки здійснювали практичні проекти та проводили невеличкі дослідження з молодіжними громадами в селах, які мають статус постраждалих. Наприклад, розробляли екологічну стежку в Рокитнівському районі Рівненської області чи складали план розвитку для Молодіжного центру в смт. Лугини, Житомирської області, проводили соціологічні опитування, допомагали Центрам соціально-психологічної реабілітації при МНС.

Студенти Могилянки дійсно на рівні працювали з Оксфордськими студентами (а деколи навіть більше, бо крім своїх завдань, ще й виконували роль перекладача) і приємно було бачити, що рівень підготовки і англійської мови у них надзвичайно високий. Часто Оксфордські студенти були першими іноземцями, які приїжджали в ці села і відкривали світ своїх країн і Великобританії українській молоді.

У свою чергу, українські села також залишилися в серцях іноземних студентів, бо вони досі підтримують зв'язок з громадами, а дехто навіть хоче приїхати сюди працювати.

- Ця робота приносила відчуття практичної користі?

- Однозначно. Найбільш важливим було спілкування з людьми. Ми працювали з більш ніж 250 населеними пунктами. Постійно їздили до них, бачили, як реалізовуються проекти, які вони планують, як вони вірять у свої сили і стараються якомога більше зробити для свого населеного пункту. Я працювала в цій програмі 5 років, це відносно великий період часу. Стосунки, які склалися з людьми на постраждалих територіях, були безумовно найбільшою і найважливішою віддачею від роботи.

У 2011 році відбулася велика міжнародна конференція, присвячена 25 річниці аварії на ЧАЕС. Вона була дуже важливою подією, на яку приїжджав і генеральний секретар ООН Бан Кі Мун та 15 президентів інших країн. Я була співавтором звіту про соціально-економічний розвиток постраждалих територій в Україні, Росії, Білорусії.

- Чим Ви займалися потім?

- Потім я вийшла заміж і переїхала в Південно-Африканську республіку.

Своє перебування там я вважаю тимчасовим, думаю, ми обов’язково повернемось в Україну. Жити там, безумовно, надзвичайно цікаво. Країна загалом дуже цікава, як не дивно, існує багато паралелей з Україною, хоча, здавалось би, це такий далекий світ…

У ПАР той самий часовий пояс, курс місцевої валюти ранду майже такий самий, як курс гривні.

В 1994 році ПАР отримала незалежність, всі, хто живе в країні, отримали змогу голосувати.

Але в країні 11 офіційних мов, там проживає багато різних племен.

99% уряду складають чорношкірі. Уряд декларує завдання щодо відстоювання інтересів нижчих соціальних верств, але дуже багато корупції всюди. Політична ситуація дуже складна і подібна до української.

У мене таке відчуття, що африканську політику я розумію краще, ніж мій чоловік, який більше вірить, що все має бути чесно, прозоро і зрозуміло.

- Яке враження справляє місто Кейптаун?

- Найбільша краса міста – це природа. Воно розташовується навколо величезної Столової гори, там сходяться два океани. Населення складає три мільйони. Центру міста, такого як наприклад в Києві, немає. Дороги дуже хорошої якості. Кейптаун – найбільш “біле” місто в ПАР, там близько 30% білого населення. В місті живе дуже багато іноземців. Там надзвичайно хороший університет, який входить в сотню кращих університетів світу. Він надзвичайно потужний, незалежний, постійно продукує нові знання.

- Чим займаєтесь?

- Я працюю в громадській організації, яка займається розвитком громад. Зокрема питаннями соціального розвитку в широкому розумінні і працює з різними групами населення.

Бути іноземкою в ПАР доволі зручно, адже можна уникнути багатьох стереотипів, які існують у чорношкірих південноафриканців стосовно білих південноафриканців. Білий – значить багатій, який несе з собою історію пригноблення чорношкірого населення. До білих іноземців ставлення зовсім інше, адже вони не мають негативного історичного багажу. Це фактично допомогає мені почути те, що люди хочуть насправді сказати, а не те, щоб вони сказали, наприклад, своєму співвітчизнику. Я маю можливість їздити у різні місця, працювати з громадами напряму на місцевому рівні.

Ми також плануємо реалізувати з університетом спільний проект, присвячений відновлюваним джерелам енергії. Крім того, планується спільне дослідження про те, як допомогти компаніям здійснювати максимально ефективний розвиток громад . Адже компанії, які будують станції з відновлюваних джерел енергії, зобов’язані інвестувати 2,5% доходу в розвиток місцевих громад. Але зазвичай вони не мають досвіду подібної роботи.

- Чи зможете ви щось з того досвіду, який зараз отримуєте, використати в Україні?

- Найголовніший здобуток – це розуміння інших суспільств. Південноафриканська республіка дійшла до піку соціального розшарування. Там сьогодні існує дуже багато політичних програм, які спрямовані на зменшення цього соціального розшарування, але подолати його хоча б трохи надзвичайно складно.

Південноафриканські компанії, які співпрацюють з урядом, на усіх рівнях зобов’язані мати 30% чорношкірих працівників. Якщо такого спеціаліста немає, компанія зобов’язана оплатити навчання. Для чорношкірого населення передбачено дуже багато стипендій для навчання в університетах, коледжах. І все одно цей процес інтеграції надзвичайно повільний, тому що існують усталені культурні традиції. Чорношкірі ходять в одні школи, одні клуби, їздять одними дорогами, білі ходять в інші школи, інші клуби, слухають іншу музику. Таким чином, не зважаючи на те, що всі вони живуть в одному місті, вони практично не перетинаються через цю соціальну різницю.

Зараз в Україні так само суспільство надзвичайно швидко розшаровується. І чим далі, тим складніше буде це подолати. Люди в селах живуть абсолютно іншим життям, ніж люди у Києві чи Донецьку. Люди живуть в одній країні, але уявлення про життя у них різне. Це соціальне розшарування відбувається надзвичайно швидко, і його треба зупиняти.

- Яке коло спілкування у Вашої родини в Кейптауні?

- Частково сім’я, друзі чоловіка, і наші спільні друзі, які з’явилися під час навчання у Оксфорді та вже тут, в Кейптауні. На жаль, серед знайомих майже немає українців. Єдина українка, яку я знайшла, – Марія Винницька, випускниця НаУКМА, яка живе в Йоханнесбурзі.

- Що б ви побажали студентам Могилянки?

- Під час студентських років маєш можливість зустріти дуже багатьох людей і зав’язати унікальні конакти, які йдуть з тобою протягом всього життя. І це, мабуть, найважливіше, бо знання ти отримуєш постійно – після закінчення університету процес навчання не закінчується. Університет – це унікальне місце для «вибухового» напрацювання контактів. Я бажаю студентам зустрічати якомога більше унікальних людей і не втрачати зв’язки з ними протягом життя.

Ольга Лось, прес-секретар НаУКМА