Михайло Винницький: «У Докторській школі ми хочемо створити міжнародний науковий простір»

Деталі

Дата публікації: Субота, 01 липня 2017, 13:00

Докторська школа ім. Родини Юхименків НаУКМА (ДШ) – один з найважливіших підрозділів у системі наукової освіти Могилянки. Цей проект, що запроваджував – уперше в Україні! – докторські програми європейського зразка, почав діяти в Могилянці як експериментальний з 2008 року, ще задовго до того, як нова модель аспірантури стала загальнонаціональною. З 2013 р. школі присвоєно ім’я родини Юхименків – канадців українського походження, котрі стали патронами ДШ і підтримали її фінансово.

Про особливості створення та принципи діяльності Докторської школи ім. родини Юхименків, її відмінність від пост-радянської аспірантури, говорили з Михайлом Винницьким, доктором філософії у галузі економічної соціології (PhD, Кембриджський університет, Велика Британія), засновником, першим директором (нині – заступником) ДШ, викладачем соціології НаУКМА керівником Комітету з якості освіти НаУКМА.

Докторська школа VC радянська аспірантура

- Докторська школа існує як інституційна модель для управління новою аспірантурою. Нова аспірантура – це радикальна відмінність від того, що було за радянських часів і залишалося у нас фактично до минулого року, як чинна система підготовки кандидатів наук. Зараз ми її називаємо системою підготовки докторів філософії - PhD. Стара система пішла в минуле. Вона управлялася на рівні вчених рад університетів, віце-президентів з наукової роботи і завідувачів аспірантурою. Міністерство освіти регулювало там все. Було таке положення, точніше, постанова №309, яку всі знали напам’ять – на 15 сторінках її тексту було відрегульовано, як усе в аспірантурах всієї України має відбуватися.

Сьогодні ми переходимо на принципово іншу систему. По-перше, аспірантура стає університетською установою, яка управляється вишем самостійно. По-друге, ми говоримо про те, що система, за якою аспірант готується тільки сам-на-сам зі своїм науковим керівником, має відійти в минуле. Має бути множина наукових керівників, так, як це вже сьогодні є на Заході. По-третє, система нової аспірантури передбачає не тільки дослідницьку роботу, а й, так само, освітню компоненту. Відповідно, є лабораторні заняття, які стосуються спеціальності аспіранта і стосуються його\її дисертації, і також, які стосуються так званих суміжних, або універсальних навичок.

Отже, нова аспірантура – це освітня компонента, це множина керівників, це нового типу дослідження, які дуже часто мають вже тепер міжнародний резонанс.

До всього, це ще й публікації в міжнародних журналах. Це означає, що наші аспіранти потребують посиленого навчання академічного письма англійською мовою. І ці всі додаткові речі мають забезпечуватися інституцією більшою, ніж аспірантура – вона називається Докторська школа. Ця інституція існує фактично в кожному західному університеті. І в західних університетах дуже часто вона буде зватися не просто Doctoral School, а Graduate School, тому що об’єднує також і магістерські програми – це також ґрунтується на певній логіці.

Ми в НаУКМА ще до цього не дійшли, тому що в Могилянці магістерські програми є при кафедрах і факультетах, а Докторська школа – це якраз та міжфакультетська і міжкафедральна інституція, що забезпечує додаткові послуги, які потрібні для якісної підготовки дослідників.

Новий Закон «Про вищу освіту»: зміна правил гри

- Я був учасником процесу підготовки нового закону про вищу освіту на всіх стадіях його написання. Цей закон ввійшов у дію 1 вересня 2014 року.

Треба сказати, що він абсолютно недосконалий, він писався в умовах, коли прогресивне освітянське середовище дуже сильно боролося проти тогочасного міністра освіти Табачника. А Табачник, насправді, - це була особистість, яка представляла собою «русский мир» за часів Януковича і дуже активно його просувала. А «русский мир» - це зовсім інша парадигма. Якщо Докторська школа, нова аспірантура – це ідея децентралізації і більшої відповідальності на інституційному рівні за підготовку дослідників, «русский мир» - це якраз є централізація всього. Табачника дуже задовольняла ця ідея, де ми, університети, маємо постанову на 15 сторінок, і кожне звання кандидата наук «видається» державою, а не присвоюється певним університетом...

Ми боролися проти такої бездумної централізації. Нам вдалося зробити альтернативний проект законодавчого акту.

Зараз, після Революції Гідності, нам вдалося його у Верховній Раді просунути, ВР його прийняла. В цьому законі фактично зафіксована модель аспірантської освіти, яку ми з 2008-го розробляли в Києво-Могилянській академії. Як казав колись В’ячеслав Брюховецький, речі треба робити на лезі закону.

Якщо ти хочеш робити щось інноваційне, ти не можеш робити це проти закону. Але ти дуже часто можеш робити речі, які не передбачено законодавством.

От так з’явилася Докторська школа ім. родини Юхименків. Ми розробили цю модель. З 2008 по 2014 рік ми працювали якраз на лезі закону, і тепер ця модель стала загальноукраїнською. Зі всіма своїми огріхами, тому що там є маса різних проблем, які потрібно вирішувати, вдосконалювати початкову модель.

Це не той випадок, коли можна щось, що вже існує на Заході просто взяти і перенести в Україну. Насправді, на Заході єдиної моделі PhD-освіти немає.

Ми, в Україні, маємо, використовуючи західні принципи, які себе показали більш дієздатними, ніж ті, які були в Радянському Союзі чи в Росії, - ми маємо їх застосовувати на наших теренах, але ми маємо їх «українізувати». І в цьому процесі «українізації» дуже часто відбуваються певні неузгодження. Сьогодні це стало проблемою на загальнонаціональному рівні. З 2014 року відповідальність за загальнонаціональну реформу аспірантури я взяв на себе, будучи радником міністра освіти – спочатку Сергія Квіта, а зараз – Лілії Гриневич. Треба розуміти, що в Міністерстві освіти нема кому робити ці реформи, тому що переважна більшість його співробітників - вихідці зі старої радянської системи. Це той випадок, коли могилянський досвід є дуже корисним. Ми сьогодні маємо можливість реально повпливати на те, як буде розвиватися цей найвищий, абсолютно ключовий, рівень освіти. В його реформуванні бере участь дуже мало людей, якщо порівняти з реформою школи, чи з реформою загальноуніверситетською. Але вплив від нашої роботи дуже великий, хоча й довгостроковий. Бо поки аспірант захиститься, поки він стане викладачем, поки він стане реально впливати на ситуацію у своєму виші…

Ми зараз інвестуємо в речі, які матимуть свій ефект в масштабах всієї України років через 10-15. Але у Могилянці ми почали у 2008 році. І вже сьогодні бачимо, що нашого університету є певні результати. Так що це довгострокова інвестиція, але вона потрібна, і, фактично, немає іншої інституції, яка це може робити, крім Могилянки.

Аспірантура та Докторська школа: розбираємося у термінах

- Дуже часто навіть «просунуті» освітяни плутають – чи воліють не вбачати великої різниці – у термінах «аспірантура» «докторські програми», «докторська школа». Тому визначитися із термінами і їх значенням є дуже важливим.

Докторська школа – це інституція, така ж, як деканат. Це є інституційна форма для управління докторськими програмами. Докторські програми – це, коли хочете, модернізована аспірантура. В Могилянці ми називаємо їх, використовуючи західну термінологію, PhD program. А в українському законодавстві використовується термін « аспірантура», але з освітньою компонентою. Отже, PhD-програма або докторська програма – це одне й те саме.

Тепер щодо аспірантури. Вона є старою і новою. Стара радянська аспірантура – це не програма, це просто робота дослідника сам-на-сам зі своїм науковим керівником. Нова аспірантура має освітню компоненту, множинність керівників, вимоги щодо публікацій результатів своїх досліджень у західних наукових журналах і т.д. Це дуже серйозна програма підготовки молодих конкурентоспроможних науковців. Відповідно, навіть у нашому законодавстві це вже називається освітньо-науковою програмою аспірантури sраніше такої законодавчої норми не існувало.

Докторська школа – це адміністративна надбудова, інституція, яка пропонує аспірантам універсальні курси; це ще й координаційна інституція між докторськими програмами, часто дуже різними, і могилянськими стандартами якості освіти, які ми хочемо втримувати.

Створюючи Докторську школу, працюючи над її філософією та принципами діяльності, ми мали багато дискусій…

Я дуже вдячний тодішньому віце-президенту НаУКМА з наукової роботи професору Володимиру Моренцю, котрий наполіг на ідеї, яку було дуже важко впровадити: щоб кожен курс, кожен викладач, який заходить у аудиторію до аспірантів, обов’язково проходив так званий виконавчий комітет з Докторської школи. Це означало, що керівники всіх докторських програм несуть консолідовану відповідальність за якість всіх програм, дбають про репутацію всієї інституції, а не лише своєї програми; для прикладу, біологи могли поставити під сумнів якість програм з філософії, чи навпаки.

Без цього принципу Докторської школи ми мали б знову те саме, що в старій радянській аспірантурі, де існували дуже різні рівні якості програм. А ступінь PhD присуджується ж не абстрактною державою, а конкретним університетом, який бере на себе повну відповідальність за якість підготовки кожного свого докторанта – і важить при цьому своєю репутацією.

Протягом 10 років я був у дивній ситуації: мого PhD-диплому, виданого одним із найпрестижніших університетів світу – Кембриджем - в Україні не визнавали!

Держава хотіла, щоби я «показав диплом, визнаний англійською державою». І тут у мене виникла проблема: диплом Кембриджа не має печатки ЇЇ Величності королеви, він не має печатки Об’єднаного Королівства, тому що на Заході ступінь PhD присуджується і диплом видається виключно університетом, який бере на себе відповідальність за якість цього PhD.

Отже, була така ситуація (і тривала досить довго), коли PhD Кембриджського університету не визнавався як кандидат наук в Україні.

У новий Закон «Про вищу освіту» ми, на щастя, таки вклали норму щодо права університету визнавати PhD іншого університету при зарахуванні на роботу чи подальшого навчання. Це означає, що ми відходимо від старої парадигми, коли лише держава мала право визнавати (чи не визнавати) все. PhD, як я люблю казати, - не царське це діло. Так що не має держава втручатися у питання, визнавати чи видавати диплом, це відповідальність самої академічної спільноти і відповідного університету.

Стара аспірантура - неймовірно самотній процес

- Якби ви закінчували магістратуру, скажімо, в 2012 році і не в Могилянці, якби ви хотіли далі піти в аспірантуру, ви б зараз в першу чергу шукали наукового керівника. Фактично, ви би вступали в аспірантуру, але по суті впродовж наступних трьох років ви стаєте фактично повним заручником наукового керівника. Він визначає тему вашого дослідження, він говорить, як ви маєте розробляти це дослідження, якою методологією маєте користуватися. Колись це неформально називалося «наукове рабство», бо від керівника, насправді, залежало все.

В магістратурі ви отримували певну структуру вашого життя, умовно кажучи. Ви ходили на пари, на лекції, мали певні завдання, які потрібно було виконати і здати. В вас було 3-6 предметів плюс курсова чи дипломна робота… Отже, є структура. І є ваші одногрупники, з якими ви проходити цей шлях. Ви можете до них дуже скептично ставитися, але, так чи інакше, є з ким поспілкуватися. Це важливо.

Аспірантура стара - неймовірно самотній процес. Тому що ви працюєте сам на сам з керівником. Це по-перше.

По-друге, це було шоком - переходити з структурної програми магістерки в дуже одноосібну програму аспірантури. Результатом цього шоку була надзвичайно маленька кількість аспірантів, які доходили таки до захисту - приблизно 25% (це в кращому випадку). Отже, 75% тих, у кого держава вкладала гроші впродовж трьох років, не закінчували аспірантуру і не захищали дисертацію. Це витрата ресурсу. Може, порівняно й невелика в масштабах держави, але в масштабах людини – це страшно. Адже людина приходить в аспірантуру і витрачає три роки життя не зрозуміло на що.

Не було жодної навчальної програми, вона була непередбачена, єдина стала компонента – це іспити. Які дуже часто були формальністю. Окрім хіба що іспиту зі спеціальності – це була перепона, яку потрібно було перейти, щоб дійти до спецради. І дуже часто іспит зі спеціальності встановлювався спецрадою, а не університетом, відповідно, не було способу до нього підготуватися. І це створювало можливості для корупції.

В аспірантурі була система трьох іспитів: іспит зі спеціальності, іспит із філософії, іспит з англійської мови. Іспит з англійської мови був дуже низької якості: його можна було здавати зі словником. Щодо філософії - дуже часто просто купувалася довідка про те, що іспит складено. Цей іспит не треба було складати в своєму власному навчальному закладі, можна було переїжджати кудись, і, фактично, було місце, де можна було «купити» собі іспит. Я не говорю зараз про всіх. Це важливо.

Я не засуджую всіх, були абсолютно чесні аспіранти. Але треба розуміти, що їх, на жаль, була меншість. І аж тоді, на третьому етапі, складали іспит зі спеціальності. З ним проблема була така.

Ви могли три роки зі своїм науковим керівником працювати над дисертацією. Маючи завершену презентацію, ви тепер мусили шукати спецраду. Дуже часто вона була в іншому університеті, а не у вашому, і саме там потрібно було захищатися. Скажімо, ви два роки провчилися в університеті, а тоді вам кажуть, що дипломну роботу захищати треба деінде. Ну, правда, безглуздо? Запросити експерта з іншої інституції – це одне. Але там, де відбувається підготовка, там і повинна відбуватися атестація – захист.

На сьогодні на законодавчому рівні цієї проблеми ми ще не вирішили, але дуже сподіваюся, що до кінця наступного року ми її вирішимо. Ця ідея переїзду з одного місця в інше захищатися перед постійно діючою спецрадою, члени якої не читають вашої дисертації, а, в кращому разі, тільки ваш автореферат, мусить відійти в минуле.

Оце є «портрет» тієї система, яка була: сам-на-сам з керівником, жодної освітньої компоненти, жодної групи, жодних універсальних навичок – нічого іншого, окрім своєї спеціальності. Англійська мова і філософія, які мали б бути двома універсальними навичками, фактично здискредитовані, тому що там підготовки, як такої, не було, тільки іспит. Атестація відірвана від підготовки, оскільки спецрада є десь у іншій установі, а підготовка відбувається сам-на-сам з керівником. І спецрада може вирішити, що те, над чим ви з вашим керівником працювали три роки – це абсолютна дурниця, нічого не варта, та порадити переписувати дисертацію. І таких випадків було дуже багато. Результат цієї системи – менше 25% тих, що розпочинають аспірантуру, закінчують її успішним захистом. Це неправильно.

В Україні освіта відірвана від науки. І це проблема не лише аспірантури

- Ми і надалі маємо в Україні проблему відірваності науки від освіти. І ця відірваність не є тільки на рівні аспірантури. Вона також стосується фінансування науки, тому що більша частина фінансування наукових досліджень іде не на університети, а на структури Академії наук України.

Це радянська система, логічна за часів Радянського Союзу: людей, які займаються науковими дослідженнями, відповідно, розумних, відповідно, творчо мислячих, потрібно відокремлювати від студентів. Щоб ці люди, які роблять наукові дослідження, не «отруювали» ідеологічно студентів. Відповідно їх розділили. Університети займалися ретрансляцією знань, а творення знань відбувалося в Академії наук. Ця система на інституційному рівні існує і понині.

Зараз в академічній спільноті, на щастя, є розуміння того, що цю систему потрібно змінювати, що університети сильні тоді, коли в їхніх стінах є молоді люди, які вчаться і також беруть участь у дослідженні – у творенні нових знань.

Відповідно, ідея нової аспірантури передбачає зближення між академічними інститутами (інститутами Академії наук) і університетами через створення так званих спільних аспірантур. Отже, це спільна аспірантська програма, де студент-аспірант залишається в університеті, але разом з тим його науковий керівник або його лабораторія, знаходяться в академічному інституті. Або навпаки: аспірант з академічного інституту має освітню компоненту в університеті.

На сьогодні в Україні немає політичної волі для того, щоб фактично, фізично об’єднати Академію наук з університетом. Це питання виключно політичної волі. Люди бояться: втратити посади, приміщення, землі або що.. Там дуже великі проблеми.

Але поступово, крок за кроком, ми дійдемо до розуміння, що ці дві гілки мають якось об’єднатися, і логічно, щоб вони об’єднувалися на рівні аспірантури.

Могилянська Докторська школа вже зробила перший крок в цьому напрямку. Я б сказав, більший крок, ніж будь-який інший університет в Україні. Ми на сьогодні запровадили найбільше спільних програм з інститутами Академії наук. Скажімо, програма з хімії у нас спільна – НаУКМА та ще п’ять інститутів Академії наук. І найцікавіше, що у цьому тандемі саме Києво-Могилянська академія залишається провідною.

Наші аспіранти мають своїх керівників у різних академічних інститутах, але це наші, могилянські аспіранти, і вони, фактично, більше часу проводять тут. Це великий експеримент, знову та ситуація, коли могилянська спільнота пропонує Україні щось нове, якесь практичне вирішення, не просто на папері, а базоване на нашому конкретному досвіді. Далі роки два-чотири, думаю, нас будуть дуже сильно критикувати… А ще через два-три роки візьмуть цей приклад і зроблять його загальнонаціональним. От так воно було з Докторською школою на початку, і так воно має бути в майбутньому також.

Ми хочемо створити міжнародний науковий простір

- За формою всі PhD Великої Британії відбуваються однаково. Кожен університет готує докторантів, по ідеї, спираючись на те саме законодавство, за тією самою формою тощо. Але ж є різниця між Оксфордом і Кембриджем, чи Кентом, чи Кентербері. Є різниця у рівні якості освіти. Вона проявляється в дуcі того, як відбувається навчання.

Це, як казав колись мій батько, не намацальні речі. Ось немає в Могилянці якихось інших правил, які не існують поза Могилянкою! Але є, по-перше, певне коло викладачів, які хочуть працювати з аспірантами. Де це не йде їм у навантаження, як додаткова робота, але це просто приємно для них. Ось я шукаю постійно хороших аспірантів. Серед магістрів, серед інших університетів. Я спеціально шукаю людей, з якими я хотів би працювати. Насправді, таких людей дуже мало поза Могилянкою.

Ми хочемо створити міжнародний науковий простір.

Ми дуже часто недооцінюємо, наскільки сильніше Могилянка включена у західний світ у порівнянні з іншими українськими університетами – скільки у наших докторантів публікацій у міжнародних наукових журналах, скільки у нас різного роду можливостей їздити до закордонних дослідницьких центрів, на міжнародні конференції... А скільки викладачів приїжджає до нас із-за кордону! Ми вже це сприймаємо, як щось саме собою зрозуміле, як щось належне. Насправді, поїздивши трошечки по українських університетах, я розумію, що цей дух могилянський - він, великою мірою, неповторний. Так, є і інші університети, які мають подібну ауру - думаю про УКУ, перш за все. Вони роблять цікаві речі! Але, навіть порівняно з ними, Могилянка має на сьогодні десь 10-15 років випередження, і нам треба втримувати ці темпи випередження.

Ми, НаУКМА, маємо і далі розвиватися саме в науковій сфері.

Могилянка має певну місію

- Я б сказав, що ми, у Могилянці, маємо певну місію. Вона нічим фінансово не забезпечена, але реальність є така, що ми випереджаємо всі інші українські виші, і те, що ми тут робимо, стає прикладом для освітніх реформ по всій Україні. Так що Могилянка є таким собі експериментальним майданчиком, з якого пізніше беруть приклад, і набуте, апробоване Могилянкою стає загальнонаціональним.

Дуже часто через це нас не люблять. І це теж нормально.

Людей, які завжди попереду і не бояться помилятися по дорозі, часто недолюблюють…

Краще, щоб помилки відбувалися на рівні Могилянки, ніж щоб вони відбувалися на рівні загальнонаціональному. Колись давно Могилянка була першою, яка ввела бакалаврські програми. Сьогодні ніхто вже навіть не дивується бакалаврським програмам – це стандарт. Колись ми були перші, хто увів магістерські програми. З новим Законом «Про вищу освіту» магістр став стандартом. Могилянка була першою, хто увів структуровану аспірантуру, чи PhD програми, а через років 2-3 це стане стандартом для всіх українських університетів, і ніхто навіть не буде думати, що колись було інакше.

Маю чесно сказати, реформа аспірантури не завершена. Ще маса роботи, яку потрібно робити на загальнонаціональному рівні для того, щоб легалізувати цю модель, яку ми розробили свого часу в Могилянці.

Підтримка науки?

- Ой, навіть не знаю, як сформулювати – чому потрібно підтримувати науку...

Є така штука, яка називається людський прогрес. Вона настільки банальна! От ми тут сидимо з вами і розмовляємо, перед нами лежить диктофон, біля мене телефон. Перед вами стоїть комп’ютер. Я маю в себе планшет. Ми всі поєднані з Google. Ви вважаєте це за самозрозуміле, але це є результатом наукового прогресу.

Мені, раптом що, 46 років. 25 років тому я приїхав по обміну студентів з Канади до Дніпропетровського університету. Це був ще Радянський Союз, січень 1991 року. Я вчився там півроку. Мені було тоді 20 років. І знаєте, в 20 років час від часу хочеться подзвонити до мами. От для цього мені треба було за три тижні наперед замовляти на пошті дзвінок, він коштував якісь абсолютно дурнуваті гроші, і так сталося, що першого разу, коли я подзвонив (а це був мій день народження, я хотів поговорити з мамою) - і мама не взяла трубки. Тому що якраз вискочила до крамниці. І для того, щоб мені замовити ще раз дзвінок, треба було ще три тижні чекати. Сьогодні мої діти, коли хочуть зі своєю бабцею поговорити, котра живе в Канаді, в будь-якій кав’ярні беруть один із чотирьох гаджетів, які в них є, і мають безкоштовний відеозв'язок через Skype.

Чому потрібна наука?

Тому що такі речі, як телефони чи планшети, не беруться нізвідки.

Тому що рак не виліковується безкоштовно.

Тому що над всіма цими речами потрібно працювати.

І люди, які над цим працюють, віддаються своє життя для цього, і їм треба з чогось жити.

Ми сьогодні в Україні маємо надзвичайно багато розумних працьовитих людей, які можуть просто перевертати світ своїми науковими розробками, і дуже часто це роблять (маємо багато прикладів цього). Але, на превеликий жаль, в силу різних обставин – війни, розбазарення ресурсів за останні 25 років – держава і бізнес на сьогодні насправді не є готові ці розробки фінансувати. Саме тому ми шукаємо приватних донорів для розвитку Докторської школи.

Ми дуже часто любимо говорити, як-то держава дуже щедро фінансує наукову сферу в Сполучених Штатах, які на сьогодні є величезним мотором наукових досліджень. Але ми маємо розуміти, що основні університети США існують через те, що у них є endowment (прим. ред. – фонди, які забезпечують фінансову стабільшість та незалежність університету). Якщо не помиляюся, у Гарварді endowment складає 8 мільярдів доларів! І всі ці кошти зібрані з приватних жертводавців, відкладені на «вічні» рахунки, з яких університет кожного року на, переважно, наукові дослідження має право брати тільки відсотки. 8 мільярдів доларів – це та сума, яку кожного року Гарвард має на наукові дослідження, а сума відкладених грошей насправді є понад 80 мільярдів. Це гроші, зібрані з приватних джерел – це не державні гроші. Та ж модель і в Кембриджі чи Оксфорді...

Туди барони століттями вкладали гроші – і зараз ці гроші працюють на наукові дослідження. Ось цієї традиції в Україні, на жаль, немає, хоча колись існувала, - років сто тому. У нас були свої великі «барони» в Україні. Переважно це були люди, які заробляли на цукрі.

Ми їздимо по Україні, зустрічаємося приклади таких дуже великих жертводавців. Я минулого тижня був у Сумах. Суми – це місто, яке засноване фактично однією особою, що дала гроші на побудову основних храмів, будинків, лікарень, шкіл і т.д. Тому що він мав цукровий завод, це був прибутковий бізнес, і йому гроші йшли дуже легко. Але проблема в тому, що прийшов 1917-ий рік, і ці кошти націоналізували. І розбазарили. А за сто років можна розбазарити ду-у-уже багато. І тепер ми мусимо почати знов, фактично, з нуля.

І без таких центрів, як Могилянка, і жертводавців, які це розуміють, ми постійно будемо десь позаду – за Канадою, за Штатами, за Англією, за іншими країнами, де існує культура філантропії саме на потреби науки і освіти. Причому, не існує прямої залежності між кількістю грошей і якістю наукових досліджень.

Ми маємо дуже багато прикладів, коли якісні наукові дослідження фінансуються значно менше, ніж у Штатах – скажімо, в Індії. Але мають бути хоч якісь гроші. Для того, щоб отримати результат, ми шукаємо, де буде найкращий «коефіцієнт корисної дії», найкращий ККД в Україні, тому що тут наукові дослідження дешевші, а результат може бути такий самий, або й кращий. Тому логічнішим є інвестувати в українські наукові дослідження. Але чекати, що це зробить держава, безглуздо. Не тільки в Україні – будь-де.

Жодна держава не може фінансувати наукові дослідження на достатньому рівні для того, щоб забезпечити їхню реальну якість.

Матеріал підготувала Олеся Далебіга, (МП-1, філологія), відділ стратегічного розвитку НаУКМА