Знайомтесь: родина Юхименків

Деталі

Дата публікації: Понеділок, 10 липня 2017, 16:06

На хвилі вступної кампанії, зокрема, у Докторську школу Могилянки, ми вирішили розібратися, чому вона носить ім'я Юхименків.

Троє братів Юхименків – канадців українського походження – стали благодійниками Докторської школи НаУКМА у 2013 році.

Того ж року, рішенням Вченої Ради університету, школі присвоєно ім’я родини Юхименків. Але так склалося, що лише цього року наймолодший з братів, Олександр Юхименко, вперше завітав до Могилянки – і Докторської школи – у якості її головного патрона.

25 травня Олександр Юхименко побував на презентації Докторської школи та поспілкувався з докторантами про їхні наукові плани та здобутки. Але що ж ми знаємо про наших благодійників? Публікуємо розповідь пана Олександра про його життя та про родину, яка підтримує і допомагає розвивати один з найважливіших наукових проектів Могилянки.

Фоторепортаж про те, як зустрічали пана Оленсандра у Могилянці можна переглянути за посиланням.

- Сім’я Юхименків походить із Полтавської області. Наші батьки жили у селі Зубівка, поблизу Миргорода. Там народилися два старші сини – Петро та Іван. Батько звався Юхименко, а мати походила з родини Гавришів. Дід Іван Юхименко був дуже багатий, третій за статками у Зубівці, досить великому населеному пункті на 1500 дворів. Але коли до влади прийшли більшовики, почали встановлювати свої закони, чи то пак, беззаконня, діда убили. Просто прийшли і забили. Вдома. При сім’ї.

- У 1921-му сім’ю вигнали з Зубівки. І вони поїхали до Миргорода. Там я і народився. Батько сімейства страх не хотів іти в колгосп, але треба було на щось жити. То він з якимось чоловіком, що колись був червоним партизаном, працював, скуповував коноплі для пряжі, а потім продавав. З того й жили. Офіційного дозволу від уряду на це у чоловіка, звісно, не було. Він вважався «ворогом народу».

- В 1949-му році приїхали в Канаду. Як і всім емігрантам, довелося тяжко працювати. Була страшенна дискримінація щодо новоприбулих. Ось я у одному містечку на півночі Онтаріо, де я працював, був єдиним не англосаксоном. Легально, звісно, ніхто нікого не переслідував. Але діти... Я не міг піти до школи, чи вертатися звідти, щоб з кимось не побитися.

- Мову вивчив за три місяці. Вже за три місяці з хлопцями грався у ковбоїв. За два роки і зовсім адаптувався. Жили у містечку Форт Вільям. Малим ще я дуже боявся індіанців. Поблизу була гора, що звалася Маккей. На тій горі було озеро, і на все місто вода приходила з того озера. Я років до 11-12-ти боявся, що ті індіанці відріжуть воду.

- Невдовзі сім’я переїхала до іншого містечка. На новому місці до нас, братів, ставилися вже по-іншому, ми стали «своїми». Аж тоді ми змогли відчути себе справжніми канадцями.

- Підлітком я був членом напівмілітарної організації, пов’язаної з аерофлотом. Пробув у нійчотири  роки і досяг непоганих успіхів. Хотів стати льотчиком. Мріяв про це щовечора і щоночі. А потім одного разу прокинувся…

І мов я про те ніколи не думав. Просто забув. Аж мама здивувалася, що перестав говорити про літання. І досі не можу збагнути, що тоді зі мною сталося. На другий день я взяв уніформу, зложив її і здав. Ото й усе. Було мені тоді 16-17 років.

- Біля місця, де жила наша сім’я, був парк, а в ньому тенісний корт. Туди приходили пограти у теніс, або й просто поспілкуватися. Прийшов туди один хлопець в шкіряному жакеті з написом «engineering». У Канаді тоді так велося, що студенти-інженери носили одяг з таким написом на спині. Я поцікавився у хлопця, що це таке. Той поважно (ще б пак, вже ж мав 21 рік!) розповів, що закінчив перший курс університету. Розповів про свою спеціальність, розповів, які навички потрібно мати. Сказав, що у 10-му класі потрібно мати 80% хороших оцінок…

Так я обрав собі майбутню спеціальність. Відмінну від тієї, що вибрали старші брати. Петро та Іван стали будівельниками.

- На вибір університету вплинула мама. Сказала, щоб вступав якнайдалі від сім’ї, щоб мав більше часу вчитися і поменше - ганяти зі своїми друзями. Здобув ступінь бакалавра в університеті Квінс (Queens University). Це один із кращих на той час університетів Канади, в яких навчали інженерній справі. Двома роками пізніше дістав хорошу роботу в енергогенеруючій і енергорозподільчій компанії в Онтаріо. Але один з колег якось сказав: «Тобі потрібно далі вчитися. Ти інженером не будеш. Для цього треба мати інакше мислення. В тебе багато уяви, маєш мислення системне. Інженерам же потрібне мислення детальне». І я пішов вчитися далі, вже жонатий та з дитиною. По завершенні навчання впродовж 14 років мав свою фірму. У нас із дружиною двоє дітей (син та донька) і четверо внуків.

- Родинні традиції зберігала мама. Тепер, коли її і старших братів не стало, це залишилось на руках Раї – моєї дружини. І вже якщо вона вирішує, що всі Юхименки зберуться разом на обід чи на Різдво, значить, таки всі будуть. Вона уміло комбінує українські та канадські традиції. Ось на днях організувала, зі знайомими жінками, перегляд опери «Роксоляна» трьома мовами. Та й взагалі, дружина в мене – активна, енергійна і добра. Коли приїжджаємо в Україну, вона часто привозить до дитбудинків ліки та одяг, які збирає з друзями в Канаді.

- У мене була одна ідея, пов’язана з Україною. Дуже мені хотілося, щоб хоч один університет в Україні потрапив до списку топових світових вишів. Щоб освіта у нас була справді конкурентного рівня. І для того я був готовий інвестувати кошти. Залишилось питання вибору університету. Який має найбільше перспектив? На рідній Полтавщині спільноти університетів виявили байдужість до наполегливої роботи та ініціатив (а які ж зміни без цього). Був я і в Одеському університеті, в Миколаєві, в Харкові, в Києві у Політехнічному, в Івано-Франківську…

Побачив чимало університетів і був розчарований ними. - Одного разу мені довелося робити підрахунки для виготовлення турбіни. Але деякі розрахунки не сходилися, і я поїздив по різних університетах, прохаючи спеціалістів подивитися, в чому проблема. Проте їхня робота була геть неякісною. А коли підрахунки в одному з університетів таки було здійснено, і постало питання, хто б міг виготовити цю турбіну, більшість відмовлялися. Хоч це було не задарма, це була оплачувана пропозиція, люди не хотіли за це братися. «Люди невідповідальні у технічних справах», - подумав я. І вирішив, що якщо й є якась надія – то це Могилянка. - Тоді мені влаштували зустріч з тодішнім президентом НаУКМА Сергієм Квітом. Враження від розмови залишились приємні, і ми разом з братами вирішили інвестувати в Докторську школу в Могилянці. А потім подивитися, що з того вийде.

- Додаткові фінанси дозволили Докторській школі вийти на якісно новий рівень, - говорить керівник Докторської школи ім. родини Юхименків Людмила Криворучка. - Перші в Україні PhD-програми європейського зразка продовжували розвиватися як експериментальні, аж поки формат докторських шкіл не став стандартом для всієї України після прийняття нового Закону України «Про вищу освіту». Але українським університетам не довелося починати «з нуля» - вже існував «могилянський» зразок, на який можна було орієнтуватися, досвід, який вже себе виправдав. І у нас є бачення, що конкретно необхідно змінити чи удосконалити.

Матеріал підготувала Олеся Далебіга, (МП-1, філологія), відділ стратегічного розвитку НаУКМА